ДО ТЬ БУДЬ ЛАСКА!!
Українська мова.
Прочитайте уривок з давньогрецького міфу "Мелеагр", переказано К. Гловацького. Випишіть речення з відокремленими прикладками, відокремлені приклади підкресліть.
У Калідоні, найбільшому місті сонячної Етолії, володарював колись цар Ойней. Мав він дружину --- теж царського роду --- Алфею, що народила йому сина, гарного дужого хлопця, якого нарекли Мелеагром.
Було це взимку. Алфея, ще слаба, сиділа в своєму покої біля домашнього вогнища і колисала сина, що спав поруч у батьковому бойовому щиті. Уже западав присмерк, і палахкотливий вогонь кидав на стіни химерні тіні.
Раптом Алфеї причулись якісь голоси. Вона озирнулась і завмерла. Якісь три жінки, високі,ставні,суворі, повільно наближалися до неї.
--- Ми --- Мойри, богині долі! --- почула Алфея дивний неземний голос. --- Радій, царице! Ти народила дитину, що вирізнятиметься з-поміж усіх своєю вродою і силою.
--- Радій, царице! --- вторувала їй друга богитя. --- Твого сина чекає невмируща слава героя.
--- Так, він буде героєм, --- суворо додала третя богиня, --- тільки якщо доживе. Адже йому судилося померти, коли догорить оте поліно в твоєму вогнищі.
І враз богині щезли, наче їх і не було тут ніколи. Алфея схопилася на ноги. "Коли догорить оте поліно..." А воно ж уже догорчє! Цариця кинулася до вогнища і голими руками вихопила поліно з вогню.
Кваплячись, Алфея занурила поліно у воду, а коли воно перестало тліти, висушила його і сховала в найбільшу свою скриню на самісіньке дно...
Минули роки. Мелеагр виріс у ставного, дужого юнака, що справді вирізнявся серед інших своєю вродою і силою. На численних змаганнях та грищах він завжди перемагав, а вдома був до радістю батькам.
У тій країні, сонячній Етолії, земля щороку добре родила, та якось етолійці зібрали на диво великий урожай, і цар Ойней звелів урочисто принести щедрі жертви на подяку безсмертним богам.
Сам цар Калідона разом із жерцями приносив ті багаті жертви. Насамперед --- найвищому богові Зевсу та його дружині Гері, опікунів родини й шлюбу; його сестрам: богині родючості й хліборобства Деметрі та Гестії --- охоронниці домашнього вогнища; Зевсовому братові Посейдону, могутньому володарю безкрайогоморя. А потім принесли жертви Зевсовим синам і дочкам: богові скотарство і божественному вісникові Гермесу; неперевершеному майстрові --- богу Гефесту; веселому богові вина й виноградарства Діонісу; славетному кіфареду і стріловержцю Аполлону; мудрій войовниці Афіни Палладі та золотій Афродіті, богині кохання.
Усім найбільшим богам віддячили калідонці, тільки забули богиню мисливства Артеміду. Образилася норовлива богиня і надумала негайно помститися етолійцям.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.