- Привіт-привіт! Да все впринципі добре. Ось в університет постепив, на історичний факультет. Важко. А стипендію отримувати хочеться... Мушу старатися. А ти кудись поступив?
- Я на фізико-матиматичний. Дуже важко. Чужі люди. А як було в школі..
- О так! Я з тобою згоден!
- Там всі любили, допомагали...
- Ось і посчалося наше доросле життя.
- Напевно.
- Тут кожен за себе. Всі хочуть бути кращими, не кожен хоче старатися.
- І їм це з рук не сходить. Не ходив на пари чи на семінари - отримав пару.
- Деякі кадри ще й викладачів не знаю.
- Пфф... деякі не можуть сформулювати назву предмету.
- Так... ніколи не забуду рідну школу!
- Точно! В Будь-яку вільну хвилинку буду тако ж забігати, сумую навіть за вчителями! :)
20 лютого 2014 року стало найчорнішим днем в історії незалежної Української держави: цього дня у центрі столиці загинули десятки українців, які протестували проти режиму тодішнього президента. Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й навіть політичними переконаннями. Замість сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей… Усіх їх об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом даній землі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва студенти. Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають… Держава не забула тих, хто поліг у січнево-лютневі дні 2014-го: всім їм надано звання Героя України, засновано орден Героїв Небесної Сотні, їхніми іменами названі вулиці, сквери. Але Упевнений: люди, які у ті холодні осінньо-зимові дні й ночі пішли під кулі, житимуть у нашій пам’яті вічно. Принаймні у пам’яті тих з нас, хто є українцем не лише за паспортом, а за духом, свідомістю, хто прагне жити у вільній демократичній Україні.
- Привіт! Ну як твоє життя?
- Привіт-привіт! Да все впринципі добре. Ось в університет постепив, на історичний факультет. Важко. А стипендію отримувати хочеться... Мушу старатися. А ти кудись поступив?
- Я на фізико-матиматичний. Дуже важко. Чужі люди. А як було в школі..
- О так! Я з тобою згоден!
- Там всі любили, допомагали...
- Ось і посчалося наше доросле життя.
- Напевно.
- Тут кожен за себе. Всі хочуть бути кращими, не кожен хоче старатися.
- І їм це з рук не сходить. Не ходив на пари чи на семінари - отримав пару.
- Деякі кадри ще й викладачів не знаю.
- Пфф... деякі не можуть сформулювати назву предмету.
- Так... ніколи не забуду рідну школу!
- Точно! В Будь-яку вільну хвилинку буду тако ж забігати, сумую навіть за вчителями! :)
Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й навіть політичними переконаннями. Замість сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей…
Усіх їх об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом даній землі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва студенти.
Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають…
Держава не забула тих, хто поліг у січнево-лютневі дні 2014-го: всім їм надано звання Героя України, засновано орден Героїв Небесної Сотні, їхніми іменами названі вулиці, сквери.
Але Упевнений: люди, які у ті холодні осінньо-зимові дні й ночі пішли під кулі, житимуть у нашій пам’яті вічно. Принаймні у пам’яті тих з нас, хто є українцем не лише за паспортом, а за духом, свідомістю, хто прагне жити у вільній демократичній Україні.