Доброе утро очень нужно . 1.Позначте твердження, яке є правильним: а)У реченні звертання виконує синтаксичну роль підмета.
б)У реченні звертання виконує синтаксичну роль додатка.
в)Звертання ніколи не буває членом речення.
г)Звертання може бути будь-яким членом речення.
2. Знайти речення, у якому звертання стоїть на початку.
А)Ти зійди на гору, брате, і поглянь на схід: стали світлими наші хати і просторий світ.
Б)О ліро пушкінська, на світ увесь брини про зорі щастя.
В)Ми зберегли тебе, вкраїнська мово, щоб лютий ворог не поранив.
Г)Добридень, тату мій і далі неосяжні, прийміть любов мою й тепло пісень моїх.
3. Знайти речення, у якому звертання стоїть у кінці.
А)Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов.
Б)Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгамовний вік.
В)Гей рицарю жадібний, стережись.
Г)Я сирота з Вільшаної, сирота, бабусю!
4.Позначте речення з поширеними звертаннями:
А)Душа твоя мені до болю близька, наш святославний, милий Новгород.
Б)Земле! Силу для співу позич.
В)Вас пам'ятаю, ясени, як проводжали у дорогу.
Г)Люблю тебе - і небо входить в дім, блакитним словом колискову творить.
5.Позначте речення, у якому правильно розставлено розділові знаки при звертанні:
А)О світе, мій, невже без таїни народжуєш троянди й полини?
Б)Прости мені земле, коли не такий, як треба синам твоїм бути.
В)Ой ти, ниво моя, ниво, золотая.
Г)Мій, Боже, милий, як то мало святих людей на світі стало.
6. Позначте речення, у якому правильно розставлено розділові знаки при звертанні:
А)Чуєш мамо, горлиця мені знову нагадала давню пісню колискову.
Б)Щоб, ти ясеню, став ще вищий, а ти ружо, красніша.
В)Ой ти, дівчино, моя зоре, попливем, серденько, через це море.
Г)Широкий Дніпре, мій, з тобою ми в розлуці.
Вправа 1
Запишіть речення. Визначте вставні слова та сполучення слів, з’ясуйте їх групу за значенням надпишіть над словами. Розставте розділові знаки
1) Будь ласка будь мужнім і сильним.
2) По вулиці йду і здається уперше розплющив очі я на світ.
3) Він видно спав, бо не ворушився.
4) Тут бачу ти велику силу маєш.
5) Я його зустрічав вже не раз і не два безперечно.
6) Ластівки низько літають мабуть на дощ.
В нашому світі існують як добрі так і злі вчинки. І це вибір кожного. Але на вчинки впливає багато факторів. Лише від виховання людини багато чого залежить, дитина все повторяє за батьками, отже сім’я повинна бути прикладом для дитини і подавати гарний приклад. Середовище також дуже важливе для людини. Суспільство не менш вагоме, воно також має великий вплив на поведінку людини. Ми бачимо кожний вчинок, який здійснює людина. По телебаченню ми часто гаєм за вбивством, війною і це не має добрий вплив на підростаюче покоління та і на суспільство в цілому. На вулиці бачимо багато подій, які відбуваються кожного дня. Та ці всі фактори допомагають людині зробити вибір.
Люди повинні знати, що кожний їх вчинок бачить якась людина, малька дитина. Якщо її вчинок добрий та щирий це дуже гарний приклад для всіх. А якщо злий і грубий, то повинні знати, що кожен такий приклад не має нічого доброго. Кожна поведінка. Кожний вчинок, злий він чи добрий завжди повертається до того хто його вчинив в двійному розмірі. Тому, на мою думку, кожна людина повинна турбуватися і думати не тільки про себе, але й про оточуючих та своїх рідних, про тих кому вони подають приклад і чи хочуть, щоб так відносились до їх.
30 липня виповниться три роки, як не стало Віктора Баранова – відомого поета, прозаїка, перекладача, голови Національної спілки письменників України. Вшановуючи пам’ять Віктора Федоровича, пропонуємо вашій увазі (у скороченому вигляді) статтю Юрія Килимника про творчість В.Баранова, написану 2009 року. Вочевидь, багато міркувань автора залишаються слушними і сьогодні.
Юрій КИЛИМНИК
У газеті „Культура і життя” (№ 10 від 11 березня 2009 року) увагу мою привернув надрукований фрагмент із книги „Честь поетів” письменника Миколи Савостіна із столиці Молдавії. Використовуючи невідомі широкому загалу знакові факти з життя поетів різних епох і куточків світу, автор доводить, що поет будь-де – більше, ніж поет, що покликання поета не дарунок пустунки-долі, а нерідко рівний каторзі обов’язок „сина богів” і „брата дервіша”. Коли читав цей уривок, майстерно перекладений київським письменником Валентином Чудним, я відразу ж згадав один з найвідоміших віршів сучасного українського письменника Віктора Баранова «До українців», який він написав весною 1989 року. Вибір мій зрозумілий. Як жодна з його поезій, саме ця найбільш, сказати б, українська. Якщо бути щирими і максимально об’єктивними, то, визнаймо, що не багато з нас здатні виявляти таке ставлення до українства як великої спільноти людей. Проте, на щастя, подекуди з’являються особистості, котрі інакше бачать світ, а відтак і своє місце в ньому. Вони не озираються на когось, описують свої відчуття. Їх одиниці, але в кожній літературі до їхнього голосу прислухаються.
«До українців» належить перу саме такого автора. Віктор Баранов народився 14 жовтня 1950 року в селі Кривуші Кременчуцького району Полтавської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Поет, прозаїк, перекладач, культуролог. Працює головним редактором журналу «Київ» (нагадуємо: стаття написана 2009 р. – ред.). Голова Київської організації Національної спілки письменників України. Автор 15-ти книг поезії і прози, численних перекладів з різних літератур. Лауреат кількох літературних премій, зокрема міжнародних. Очолює наглядову раду Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. Заслужений діяч мистецтв України.
В його інтерв’ю «Культ книжки – це культ найкращого в людині», розміщеному в одному із цьогорічних січневих випусків «Порталу українця», є цікава думка про роль письменника у вітчизняній культурі: «…Коли люди не читають книжки, вони морально занепадають, не чують сигналів, які письменник подає суспільству. Власне, є така формула: письменник – це сейсмограф суспільства. Сейсмограф – це прилад, який сповіщає про загрозу землетрусу, а письменник у своїй творчості обов’язково хоч трохи передбачає: показуючи суспільству те, якою воно йде дорогою, він попереджає – такі-то кроки можуть бути згубними, шкідливими. Оповідає в художній формі, яка, на противагу інформативності, «натискає» на серцеві струни, через емоційне, чуттєве сприйняття добирається до свідомості, впливає глибше, подає вистражданий сигнал до дії». Погодьмося, це безмежна тема, яку в повному обсязі взагалі неможливо втиснути в жорстку систему коментаря.
А… Утім, досить цих «а». І так, гадаю, читач вже заінтригований тим, що ж такого особливого створив цей талановитий, небайдужий і чесний літератор, який хоче добра співвітчизникам, своїй країні. На мою думку, він вибудував «До українців» справді фахово. Саме Віктор Баранов зробив ЦЕ, а ніхто інший не наважився! Хто в цьому хоче переконатися, може цей хвилюючий людську душу поетичний твір почитати. Ось він, вірш «До українців»:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –
Де той рік, де той місяць,той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Добрезнаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.