Усі свідомі роки мого дитинства пройшли в незалежній державі. Навіть не розуміючи, що таке незалежність, я чув і знав про неї. Осмислення приходило поступово. По мірі того, як я більшав, прийшло захоплення історією і літературою. І хоча учителі і батьки вважають, що у мене нахил до точних наук, гуманітарні предмети мені до душі значно більше.
У п'ятому класі мені потрапила до рук книга Антона Лотоцького «Історія України», з якої я дізнався про розвиток української державності. Саме ця книга заклала в моє серце почуття гордості за свою Батьківщину.
Пройшло чотири роки. Змінився я, змінилося наше суспільство. Але я не перестав пишатись тим, що живу в незалежній державі.
Почуття гордості пробудили в мені твори про славних українських лицарів-козаків. Я уявляв їх або в запеклому бою, або на легких «чаєчках», долаючими чорноморські хвилі. Вони захищали рідну землю від ворога, визволяли бранців із неволі. Ось у чому полягає їх внесок, у незалежність.
А учасники Коліївщини! Я захоплююсь ними, хоча і розумію, що багато в чому повстанці помилялися. Можливо, я був би таким же непримиренним на їхньому місці, проте вважаю, що жорстокості було забагато, особливо стосовно старих та дітей. Хоча через два з половиною століття мені значно легше розмірковувати на цю тему, ніж їм тоді.
Я уявляю, як наш стражденний народ зрадів надбанням революції 1917 року — і яке було розчарування! Але патріотизм у кожного українця в крові. Тому так щедро поливали рідну землю своєю кров'ю київські гімназисти і студенти в бою під Крутами. І це знову ж таки в ім'я незалежності!
Із величезною радістю сприйняли новину про незалежність України наші батьки. На початку дев'яностих років нашого століття Україна ніби ожила або прокинулась зі сну: мітинги, маніфестації. На вулицях блакитно-жовті прапори і тризубці. Тоді я був ще дуже малий, щоб усвідомити велич цих подій; мало хто сподівався побачити на вулиці державну символіку незалежної України.
Зараз дехто скаржиться на незалежність за всі наші існуючі проблеми. А я вважаю, що всі наші біди тимчасові. Народ наш роботящий, винахідливий, тож знайде вихід і з економічної скрути. Найголовніше — не панікувати, а сумлінно робити свою справу.
Нам, учням, треба працювати на ниві освіти. Навчатися сумлінно — тяжка праця. Але без знань ми не зможемо знайти свій шлях у житті. Незалежній Україні потрібні фахівці високого класу. Тільки так моя Батьківщина зможе стати рівною серед високорозвинених європейських держав.
У п'ятому класі мені потрапила до рук книга Антона Лотоцького «Історія України», з якої я дізнався про розвиток української державності. Саме ця книга заклала в моє серце почуття гордості за свою Батьківщину.
Пройшло чотири роки. Змінився я, змінилося наше суспільство. Але я не перестав пишатись тим, що живу в незалежній державі.
Почуття гордості пробудили в мені твори про славних українських лицарів-козаків. Я уявляв їх або в запеклому бою, або на легких «чаєчках», долаючими чорноморські хвилі. Вони захищали рідну землю від ворога, визволяли бранців із неволі. Ось у чому полягає їх внесок, у незалежність.
А учасники Коліївщини! Я захоплююсь ними, хоча і розумію, що багато в чому повстанці помилялися. Можливо, я був би таким же непримиренним на їхньому місці, проте вважаю, що жорстокості було забагато, особливо стосовно старих та дітей. Хоча через два з половиною століття мені значно легше розмірковувати на цю тему, ніж їм тоді.
Я уявляю, як наш стражденний народ зрадів надбанням революції 1917 року — і яке було розчарування! Але патріотизм у кожного українця в крові. Тому так щедро поливали рідну землю своєю кров'ю київські гімназисти і студенти в бою під Крутами. І це знову ж таки в ім'я незалежності!
Із величезною радістю сприйняли новину про незалежність України наші батьки. На початку дев'яностих років нашого століття Україна ніби ожила або прокинулась зі сну: мітинги, маніфестації. На вулицях блакитно-жовті прапори і тризубці. Тоді я був ще дуже малий, щоб усвідомити велич цих подій; мало хто сподівався побачити на вулиці державну символіку незалежної України.
Зараз дехто скаржиться на незалежність за всі наші існуючі проблеми. А я вважаю, що всі наші біди тимчасові. Народ наш роботящий, винахідливий, тож знайде вихід і з економічної скрути. Найголовніше — не панікувати, а сумлінно робити свою справу.
Нам, учням, треба працювати на ниві освіти. Навчатися сумлінно — тяжка праця. Але без знань ми не зможемо знайти свій шлях у житті. Незалежній Україні потрібні фахівці високого класу. Тільки так моя Батьківщина зможе стати рівною серед високорозвинених європейських держав.