Поема "давня казка" як поетичний маніфест лесі українки з давніх часів література і, зокрема, поезія відігравала важливу роль в житті людей. змалку дитина чує колискові, народні пісні, вірші, які протягом віків створювали справжні майстри слова. ми можемо не помічати цього, але поезія є весь наш життєвий шлях. саме тому всіх поетів так хвилює тема призначення поета і поезії. леся українка, українська поетеса, відома далеко за межами нашої батьківщини, в 1893 році написала поему "давня казка". хоча цей твір написаний досить просто для сприйняття, проблеми, яких торкається авторка, простими не назвеш. у центрі поеми леся українка зобразила поета, який у своїх піснях висловлює найзаповітніші мрії народу про волю та щастя. прості люди любили й поважали поета: і не був поет самотнім, — до його малої хати раз у раз ходила молодь пісні-слова вислухати. з такої поваги та любові народу до співця можна зробити висновки, що той був дуже талановитий. а одного разу поет навіть написав серенаду на замовлення лицаря бертольдо, за якої багач завоював серце своєї коханої. але не тільки для бертольдо вірші поета відігравали велику роль. у них розповідалося про народне життя, тому весь народ запам'ятовував та повторював ці вірші. співці по місті ходять і піснями люд морочать, все про рівність і про волю у піснях вони торочать. вже й по тюрмах їх саджають, та ніщо не є,
у сутінки зима вгорнулась,
клянучи холоди, заснула.
навшпиньки ніч з-за хмар зіпнулась,
в замети сторожко ступнула.
стрункі тополі нарядила
у тіней трепетні примари,
і вмить в захмарну вись злетіла,
де місяць пас зірок отари.
– сріблястий місяцю, пастуше!
надходить мить моя остання,
жени скоріш отару, друже,
нап‘ється хай краси світання!
зірки красою обпилися,
скупались в барвах наостанку,
багряним злотом розлилися
та й розчинились у світанку.
за ними й ніч крилом змахнула,
між хмари десь .
зима з заметів позіхнула:
ох! я, здається, щось проспала…