Докладний переказ тексту під назвоню "Діоген" можна виконати так: У бочці було незручно, все боліло. Проте філософ став надто ледачий, щоб рухатися. Так минали місяці й роки. Одного вечора вулицями міста пронеслися вершники. На чолі був Александр Македонський. Його увагу привернула бочка. - Хто це такий і що все це значить? - запитав Олександр. - Це ж Діоген, філософ, учень чи Сократа, чи Платона. - Це цікаво, - протяг Александр, що сам був учнем Аристотеля. Йому враз стало нудно. Він звернувся до Діогена: - Ти, кажуть, філософ. Отож коротко: у чому суть твого вчення? - У постійному вдосконаленні душі й серця. - Яким споглядання внутрішнім оком ідей і гідностей, закладених в душі й серці людини. - Але ж це дурниця! - гукнув Александр. - Єдине, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила. Вона знищує ворогів, закликає до подвигів, валить старі царства й творить на їх місці нові. Сила - це єдиний б не давати людям загнивати в їхніх бочках. За наказом Александра воїни розбили бочку, а Діогена віднесли в лазню й вимили. Раптом він відчув, як йому стало легко й гарно. Що це значить? Чого йому так приємно: від води чи пари? Але ж це все зовнішні сили. Але виходить, що це була затишна брехня, і внутрішнє живе лише тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але зовнішній світ безмежний. Викупавшись, філософ апетитно поїв і став разом з воїнами навантажувати мішками тарані кораблі. Думав: праця - зовнішня сила. Незабаром він став стрункий. Як він тепер реготався з тієї дурної філософії. Ні! Під лежачий камінь і вода не тече. Вода, мішок із таранею дають зрозуміти, що навіть такі фактори дають поштовхи думки й загартовують тіло. І Діоген пішов з Александром Македонським у похід, бо вважав, що великі дії мусять мати й великі наслідки для цілих народів і кожної людини. Десять років тривав похід. Світ було пройдено. Мільйони людей упали до ніг Александрові, але щораз тяжче ставало на душі Діогена. Він знав багато, але те, що він бачив, не викликало вже радості в нього. По світу народи гнулися в тяжкім ярмі рабства, доля жодного народу не кращала. Це були живі мудрі істини, і Діоген поринув у думи. Причиною загибелі всіх царств і його батьківщини Греції було рабство. Лише вільна людина може любити й захищати свою батьківщину. Якою б сильною стала імперія Александра, коли б він захотів знищити рабство! І Діоген вирішив сказати про це Александрові, але його й близько не підпустили сторожі рабства. І Діогенові стало байдуже. Життя пройшло марно. Знесилений літами й війною, він лежав під парканом, поки хтось знову не приніс йому бочку з просяною соломою. Їхав якось вулицею Александр, уже хворий пропасницею й обтяжений думками. Нічого не клеїться. Що буде з імперією? І раптом бачить бочку, спиняє коня: - Я думаю, Діогене, про моє царство. Що станеться з ним, коли я помру? - Воно може не розпастися. Але сила - недостатній засіб для цього. - Що ж робити? - спитав Александр. - Звільнити країну від рабів! - Але їх багато і їх не можна знищувати! - Але навіщо нищити? Александр втупився очима в Діогена. Він зрозумів напрям думок Діогена, тих страшних думок, які терзали його самого. І він гукнув не Діогенові, а самому собі: - Мовчи, божевільний! Я забороняю говорити тобі! - Але слухай! Звільни половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ! Та погляд Александра вже збляк. Він тремтів. - Що з тобою? Схвилював той мугир? - спитали в Александра. - Мугир? - Александр глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав: - Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волів би стати Діогеном.
У Травневому лісі хвилі квітів хлюпають під ноги. А повітря, настояне на ароматах смоліні і мокрого листя, приємно дурманить голову. Теплінь... Найдрібніша істота і то поспішає розплескати по всьому лісі свою весняну радість.
Раптом-вона! Два блискучі листя біля самої землі. На високому стеблі-кошлаті біло-кремове суцвіття...
Любка!..
І вже перед очима стелиться безкрайній степ, а в ньому - жменька запорізьких козаків.
Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли переслідувачі втомилися, татарський бий махнув рукою: нехай біжать - все одно в степу пропадуть без їжі.
А козаки зовсім і не збиралися так марно пропадати. Тому що у кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці ці бульбочки жувати-втамували голод, погасили спрагу, повільно почали повертати сили... Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й дві татарські загони розбили... Любку дволисту і зараз оч
- Хто це такий і що все це значить? - запитав Олександр.
- Це ж Діоген, філософ, учень чи Сократа, чи Платона.
- Це цікаво, - протяг Александр, що сам був учнем Аристотеля. Йому враз стало нудно. Він звернувся до Діогена:
- Ти, кажуть, філософ. Отож коротко: у чому суть твого вчення?
- У постійному вдосконаленні душі й серця.
- Яким
споглядання внутрішнім оком ідей і гідностей, закладених в душі й серці людини.
- Але ж це дурниця! - гукнув Александр. - Єдине, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила. Вона знищує ворогів, закликає до подвигів, валить старі царства й творить на їх місці нові. Сила - це єдиний б не давати людям загнивати в їхніх бочках.
За наказом Александра воїни розбили бочку, а Діогена віднесли в лазню й вимили. Раптом він відчув, як йому стало легко й гарно. Що це значить? Чого йому так приємно: від води чи пари? Але ж це все зовнішні сили. Але виходить, що це була затишна брехня, і внутрішнє живе лише тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але зовнішній світ безмежний. Викупавшись, філософ апетитно поїв і став разом з воїнами навантажувати мішками тарані кораблі. Думав: праця - зовнішня сила. Незабаром він став стрункий. Як він тепер реготався з тієї дурної філософії. Ні! Під лежачий камінь і вода не тече. Вода, мішок із таранею дають зрозуміти, що навіть такі фактори дають поштовхи думки й загартовують тіло.
І Діоген пішов з Александром Македонським у похід, бо вважав, що великі дії мусять мати й великі наслідки для цілих народів і кожної людини.
Десять років тривав похід. Світ було пройдено. Мільйони людей упали до ніг Александрові, але щораз тяжче ставало на душі Діогена. Він знав багато, але те, що він бачив, не викликало вже радості в нього. По світу народи гнулися в тяжкім ярмі рабства, доля жодного народу не кращала.
Це були живі мудрі істини, і Діоген поринув у думи. Причиною загибелі всіх царств і його батьківщини Греції було рабство. Лише вільна людина може любити й захищати свою батьківщину.
Якою б сильною стала імперія Александра, коли б він захотів знищити рабство! І Діоген вирішив сказати про це Александрові, але його й близько не підпустили сторожі рабства.
І Діогенові стало байдуже. Життя пройшло марно. Знесилений літами й війною, він лежав під парканом, поки хтось знову не приніс йому бочку з просяною соломою.
Їхав якось вулицею Александр, уже хворий пропасницею й обтяжений думками. Нічого не клеїться. Що буде з імперією? І раптом бачить бочку, спиняє коня:
- Я думаю, Діогене, про моє царство. Що станеться з ним, коли я помру?
- Воно може не розпастися. Але сила - недостатній засіб для цього.
- Що ж робити? - спитав Александр.
- Звільнити країну від рабів!
- Але їх багато і їх не можна знищувати!
- Але навіщо нищити?
Александр втупився очима в Діогена. Він зрозумів напрям думок Діогена, тих страшних думок, які терзали його самого. І він гукнув не Діогенові, а самому собі:
- Мовчи, божевільний! Я забороняю говорити тобі!
- Але слухай! Звільни половину світу від рабства, і ти підкориш увесь світ!
Та погляд Александра вже збляк. Він тремтів.
- Що з тобою? Схвилював той мугир? - спитали в Александра.
- Мугир? - Александр глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав:
- Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волів би стати Діогеном.
У Травневому лісі хвилі квітів хлюпають під ноги. А повітря, настояне на ароматах смоліні і мокрого листя, приємно дурманить голову. Теплінь... Найдрібніша істота і то поспішає розплескати по всьому лісі свою весняну радість.
Раптом-вона! Два блискучі листя біля самої землі. На високому стеблі-кошлаті біло-кремове суцвіття...
Любка!..
І вже перед очима стелиться безкрайній степ, а в ньому - жменька запорізьких козаків.
Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли переслідувачі втомилися, татарський бий махнув рукою: нехай біжать - все одно в степу пропадуть без їжі.
А козаки зовсім і не збиралися так марно пропадати. Тому що у кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці ці бульбочки жувати-втамували голод, погасили спрагу, повільно почали повертати сили... Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й дві татарські загони розбили... Любку дволисту і зараз оч
Объяснение: