ответ:У театр ходжу 3-4 рази на місяць. Звичайно, бувають місяці, коли вдається частіше, але трапляється і навпаки.
Театр люблю з дитинства, переважно через можливість гати наживо за грою акторів. Це як захоплива кінострічка, але без дублів і права на помилку. Я часто порівнюю це з фотозйомкою на плівку: ти маєш один кадр і повинен його не зіпсувати. Мені подобається те, як акторам, режисерам і решті, хто працює над створенням вистави, вдається без особливих спецефектів, іноді навіть без декорацій, витворити цілий світ.
Ходжу в різні театри і навіть намагаюся відвідувати театри в інших містах, коли подорожую. Завжди беру з собою друзів, мабуть, переважно тому, що люблю ділитися емоціями. Нерідко збираю великі компанії, люблю залучати людей до цієї культури.
Театр Франка став моїм улюбленим давно, ще з підліткових років. Тоді він аж запав у душу, особливо коли я вперше побачила на сцені Богдана Сильвестровича (Богдан Ступка – ред.). Тепер важко сказати, чому він улюблений, мені подобаються й інші театри. Мабуть, театр Франка – це як перша закоханість, залишилося багато теплих спогадів. Я навіть мала нагоду познайомитись і поспілкуватись зі Ступкою – це була визначна зустріч у моєму житті.
Я завжди жартую, що обираю вистави за принципом «ще не бачила». Але насправді можу відвідувати один спектакль кілька разів. Часто доводиться обирати вистави під компанію чи подію – це як обирати фільм для перегляду.
На мене стільки вистав справляли враження, що важко пригадати якусь одну. Згадується переважно щось з останнього. Наприклад, вистава «Тату ти мене любив?» в театрі «Золоті ворота». Вона вразила саме історією – життєвою і близькою – та акторами, котрі передали всі її тонкощі. Просто неймовірно, як у маленькому чорному залі, з абсолютною відсутністю декорацій, завдяки постановці та грі акторів у голові вимальовується повна картинка. Ти бачиш місце, де все відбувається, – і це ще більше персоналізує сприйняття спектаклю.
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.
ответ:У театр ходжу 3-4 рази на місяць. Звичайно, бувають місяці, коли вдається частіше, але трапляється і навпаки.
Театр люблю з дитинства, переважно через можливість гати наживо за грою акторів. Це як захоплива кінострічка, але без дублів і права на помилку. Я часто порівнюю це з фотозйомкою на плівку: ти маєш один кадр і повинен його не зіпсувати. Мені подобається те, як акторам, режисерам і решті, хто працює над створенням вистави, вдається без особливих спецефектів, іноді навіть без декорацій, витворити цілий світ.
Ходжу в різні театри і навіть намагаюся відвідувати театри в інших містах, коли подорожую. Завжди беру з собою друзів, мабуть, переважно тому, що люблю ділитися емоціями. Нерідко збираю великі компанії, люблю залучати людей до цієї культури.
Театр Франка став моїм улюбленим давно, ще з підліткових років. Тоді він аж запав у душу, особливо коли я вперше побачила на сцені Богдана Сильвестровича (Богдан Ступка – ред.). Тепер важко сказати, чому він улюблений, мені подобаються й інші театри. Мабуть, театр Франка – це як перша закоханість, залишилося багато теплих спогадів. Я навіть мала нагоду познайомитись і поспілкуватись зі Ступкою – це була визначна зустріч у моєму житті.
Я завжди жартую, що обираю вистави за принципом «ще не бачила». Але насправді можу відвідувати один спектакль кілька разів. Часто доводиться обирати вистави під компанію чи подію – це як обирати фільм для перегляду.
На мене стільки вистав справляли враження, що важко пригадати якусь одну. Згадується переважно щось з останнього. Наприклад, вистава «Тату ти мене любив?» в театрі «Золоті ворота». Вона вразила саме історією – життєвою і близькою – та акторами, котрі передали всі її тонкощі. Просто неймовірно, як у маленькому чорному залі, з абсолютною відсутністю декорацій, завдяки постановці та грі акторів у голові вимальовується повна картинка. Ти бачиш місце, де все відбувається, – і це ще більше персоналізує сприйняття спектаклю.
Объяснение:
Зробити з тесту переказ.
Ліна Костенко Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно, и яка це була нагорода—священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх- давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед сустльством. Ti перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Tі другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів-Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цкю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був Увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті. Петрарка теж такі не дочекався гідного визнання. 1 з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок - не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди. Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули іхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвижницьки для своїх народів? Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть легенда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть. Недарма Ярослав Iвашкевич сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто —лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештантську робу, і стріляли му спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. I все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала: «Буває час орлів, а нині pізне птаство. 3 державної руки сипнули ім пшона». Відцвірінькали, і настав грізний час-блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів.