Роман у віршах «Маруся Чурай» — твір багатогранний, у ньому поєднане й епічне начало (історичні відомості), й ліричне (глибокі почуття героїв), і філософське підґрунтя.
...Велике діло — писані слова! Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров'ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем.
Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин... То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко.
Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом... Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!..
Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль... Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди... Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень...
У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»... І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи.
Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує:
Усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.
У бібліотеках зберігається безцінна для суспільства інформація: наша історія, культура, що є нашим надбанням. Але людей у бібліотеки ходить все менше, до того ж практично всі вони нині є платними. Більшим попитом користуються наукові. Нині потрібна онлайн-бібліотека, яка забезпечила б читацьку здатність населення.
— Нині майже в усіх є доступ до Інтернету, телебачення, радіо. Але інформація, яку ми там здобуваємо, є суперечливою. Бібліотеки потрібні, тому що в них зберігаються книжки, які навчають і допомагають нам жити. Особливо потрібно читати молоді, яка проводить усесь свій час біля комп’ютерів.
— Бібліотеки потрібно зберігати, достатньо фінансувати, щоб книжки зберігати в нормальних умовах, реставрувати їх. Про це має пам’ятати керівництво міста. Інакше люди, які не читають, перетворюються з добрих і чуйних на байдужих і відчужених. У транспорті раніше значна частина населення читала, сьогодні — грається з мобілкою.
— Сьогодні суспільству бібліотеки не потрібні. Всі книжки незабаром можна буде купити на Петрівці. Суспільство, яке не читає, втрачає все людське. На жаль, ми віддаємо перевагу “пластиковій коробці”, а не книжці. Прогрес корисний у розумних межах, і молодь із часом це зрозуміє. А влада цим особливо не переймається.
...Велике діло — писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин... То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко.
Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом... Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!..
Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль... Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди... Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень...
У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»... І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи.
Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує:
Усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
— Нині майже в усіх є доступ до Інтернету, телебачення, радіо. Але інформація, яку ми там здобуваємо, є суперечливою. Бібліотеки потрібні, тому що в них зберігаються книжки, які навчають і допомагають нам жити. Особливо потрібно читати молоді, яка проводить усесь свій час біля комп’ютерів.
— Бібліотеки потрібно зберігати, достатньо фінансувати, щоб книжки зберігати в нормальних умовах, реставрувати їх. Про це має пам’ятати керівництво міста. Інакше люди, які не читають, перетворюються з добрих і чуйних на байдужих і відчужених. У транспорті раніше значна частина населення читала, сьогодні — грається з мобілкою.
— Сьогодні суспільству бібліотеки не потрібні. Всі книжки незабаром можна буде купити на Петрівці. Суспільство, яке не читає, втрачає все людське. На жаль, ми віддаємо перевагу “пластиковій коробці”, а не книжці. Прогрес корисний у розумних межах, і молодь із часом це зрозуміє. А влада цим особливо не переймається.