I. Спишіть речення. Які з них співзвучні з поданою ілюстрацією? Підкрес- літь короткі форми прикметників однією рискою, а повні нестягнені — двома. 1. Виплива на сині ріки ясен вечір іздаля (М. Рильський). 2. Синій простір на обрії повен голосами пташиних сердець (М. Ткач). 3. Гаю, гаю, зелен розмаю, любив дівчину, сам добре знаю (Нар. творчість). 4. І широкую долину, і вечірнюю годину, 141 Право для безоплатного розміщення підручника в мережі Інтернет має Міністерство освіти і науки України http://mon.gov.ua/ та Інститут модернізації змісту освіти https://imzo.gov.ua Прикметник і що снилось, говорилось не забуду я (Т. Шевченко). 5. А в мого коня золотая грива, золотая грива, срібнії копита (Нар. твор- чість). 6. Один товариш – ясне сонечко, другий товариш – та місяченько, третій товариш – та дрібен дощик (Нар. творчість).

Відповідь:Ось уже ласкавіше стало пригрівати сонечко і в повітрі чути ледве помітний запах весни. Повільно тане сніг, весело біжать струмочки й починає оживати природа. І першим вісником весни, першої радісною прикметою є дерево верба, яка найперша починає розпускатися, даруючи нам пухнасті, скромні сріблясті бруньки. Вона перша пробуджується після довгої суворої зими, вбираючи в себе перші весняні сонячні промені. Це одне з життєлюбних дерев, яке завжди, в будь-яких умовах, намагається рости та приносити користь людям.

Пояснення:

Сліди війни в моїй родині Про фронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін Рейхстагу сказано дуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. Та чомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробили каліками в перші ж дні війни. Які відчули на собі розпач відступів, гіркоту поразок. Через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогли взяти участь в великому переломі, який стався під Сталінградом, а тим паче дійти до Берліна і насолодитися п'янким почуттям перемоги. Хотілося б розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять і повагу та показати це на прикладі життя мого прадіда Гончаренка Анатолія Єрофейовича. Гончаренко А.Є. народився 5 березня 1919 року в селі Вербівка в хліборобській родині Гончаренків Єрофія та Марії. Анатолій був старшим із восьми дітей. Сім'я жила бідно. Чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. Про голод 1932-33 років тринадцятирічний Анатолій запам'ятав  дуже добре. З горем пополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгосп ковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянської Армії. Службу розпочав на кордоні з Латвією рядовим солдатом. Військову присягу прийняв у січні 1939 р. Пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримав звання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром відділення на прикордонній заставі. Війну зустрів у званні старшини . Про початок війни прадід згадував так:           Усе трапилося на світанку. Антон крізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодні разом з товаришами чув його далекий відгомін. А тепер так близько! А тільки вчора командир перед строєм виголосив: "Не панікувати! Війни не буде! Не вірте підступним чуткам".             Швидко зіскочивши з ліжка, Антон почав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала паніка. Напівроздягнені бійці хапали зброю і вибігали надвір. Не діждавшись командира, Антон теж попрямував за всіма. Жах охопив хлопця: земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала, накриваючи вбитих і поранених. Переборовши розпач і страх, він почав діяти. Насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував  бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчував відповідальність за кожного підлеглого. Потім, взявши сміливіших, поповз до поранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бійців, спроможних іти й нести безпомічних, комбат віддав наказ відступати.             Пайки швидко скінчилися, бо в паніці було захоплено їх дуже мало. Поранені просили води. На перев'язки хлопці віддавали спідню білизну. Тож було вирішено зупинитися в першому населеному пункті. Це було село. Так до болю й щему схоже на рідну Вербівку, де залишилося семеро братів і батьки. А ще Галинка. Рідна, єдина, його кохана, задля якої він готовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилися щастям.        Німці наступали стрімко. І знову наказ "відступати". Йшли без зброї. Розпач не давав Антону дихати на повні груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкому містечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", він навіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так: живих залишилось мало. Саме число він не хотів промовляти ні в слух, ні подумки.  Медаль "Захисту Вітчизни" – 1999 р. Прадід прожив довге, але нелегке життя. За це йому низький уклін і щира повага. В лютому 2009 р. Гончаренко А.Є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.  

Объяснение: