Кожна сучасна людина просто зобов’язана замислюватися про те, чим вона може бути корисна своїй державі. Сьогоднішній світ досить непростий, в ньому практично немає країн, в яких не було б проблем. Тому до з боку людини по відношенні до своєї країни ніколи не втрачає своєї актуальності. Втім, більшість країн сьогодні досить демократичні та не обтяжують своїх громадян надмірними обов’язками. У зв’язку з цим до від людини країні – це далеко не завжди обов’язок, іноді це просто милість і прихильність.
Говорячи про те, що можу зробити я, можна виділити мінімум того, що я можу зробити і максимум того, що я можу зробити. Чи буду я старатися на благо своєї батьківщини протягом усього свого життя, я зараз сказати не можу – життя таке, що прогнозувати таке наперед навряд чи раціонально. Втім, думаю, що на мінімум з можливої від мене до країна зможе розраховувати завжди. Я думаю, що по мінімуму я зможу бути корисним для своєї країни шляхом повної і неухильної сплати податкових платежів і відрахувань. Дивно, але в сучасному світі багато людей просто йдуть від цих виплати обов’язкових платежів, ніби не розуміючи, що таким чином ці люди роблять гірше тільки самим собі. Якщо людина не платить податки, країна не може розвиватися, покращувати інфраструктуру і покращувати життя кожного. Особисто я це прекрасно розумію, тому завжди буду готовий бути корисним шляхом сплати податків.
Якщо ж говорити про максимальну користь з мого боку для країни, тут є кілька варіантів. По-перше, я можу стати великим бізнесменом. Якщо це відбудеться, я буду генерувати дохід для себе у великих розмірах і відраховувати великі платежі до бюджету країни. Завдяки мені і моїй справі країна отримуватиме більше грошей з податків і зможе забезпечувати свій розвиток і покращення життя всіх громадян країни. Другий шлях максимальної користі для країни – стати видатним вченим. Дійсно талановиті вчені допомагають країні дуже сильно – вони піднімають престиж держави, залучають інвестиції, допомагають країні вирішувати її найактуальніші проблеми.
Поки що я не дуже корисний країні, але я впевнений, що це рано чи пізно відбудеться. При мінімальній корисності я буду сплачувати податки в повному обсязі, наповнюючи державний бюджет і допомагаючи країні вирішувати її проблеми. При максимальної корисності для країни я би став великим бізнесменом, виплачуючи дуже великі податкові відрахування, або відомим вченим, допомагаючи вирішувати проблеми завдяки своїй професійності. Хотілося б приносити своїй рідній Україні якомога більше користі, але чи вийде це в максимальному обсязі, поки що не зрозуміло.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Говорячи про те, що можу зробити я, можна виділити мінімум того, що я можу зробити і максимум того, що я можу зробити. Чи буду я старатися на благо своєї батьківщини протягом усього свого життя, я зараз сказати не можу – життя таке, що прогнозувати таке наперед навряд чи раціонально. Втім, думаю, що на мінімум з можливої від мене до країна зможе розраховувати завжди. Я думаю, що по мінімуму я зможу бути корисним для своєї країни шляхом повної і неухильної сплати податкових платежів і відрахувань. Дивно, але в сучасному світі багато людей просто йдуть від цих виплати обов’язкових платежів, ніби не розуміючи, що таким чином ці люди роблять гірше тільки самим собі. Якщо людина не платить податки, країна не може розвиватися, покращувати інфраструктуру і покращувати життя кожного. Особисто я це прекрасно розумію, тому завжди буду готовий бути корисним шляхом сплати податків.
Якщо ж говорити про максимальну користь з мого боку для країни, тут є кілька варіантів. По-перше, я можу стати великим бізнесменом. Якщо це відбудеться, я буду генерувати дохід для себе у великих розмірах і відраховувати великі платежі до бюджету країни. Завдяки мені і моїй справі країна отримуватиме більше грошей з податків і зможе забезпечувати свій розвиток і покращення життя всіх громадян країни. Другий шлях максимальної користі для країни – стати видатним вченим. Дійсно талановиті вчені допомагають країні дуже сильно – вони піднімають престиж держави, залучають інвестиції, допомагають країні вирішувати її найактуальніші проблеми.
Поки що я не дуже корисний країні, але я впевнений, що це рано чи пізно відбудеться. При мінімальній корисності я буду сплачувати податки в повному обсязі, наповнюючи державний бюджет і допомагаючи країні вирішувати її проблеми. При максимальної корисності для країни я би став великим бізнесменом, виплачуючи дуже великі податкові відрахування, або відомим вченим, допомагаючи вирішувати проблеми завдяки своїй професійності. Хотілося б приносити своїй рідній Україні якомога більше користі, але чи вийде це в максимальному обсязі, поки що не зрозуміло.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.