andreyrekvinov

12.02.2022 04:55 •  Українська мова

Контрольний вибірковий переказ тексту наукового стилю Моральні стосунки в українській громаді

Життя українських сільських громад грунтувалося на певній системі моральних стосунків.
Такі стосунки виявлялися під час праці та відпочинку, у середовищі рідні та знайомих, а також серед
чужих людей.
Найбільш безпосередньо норми поведінки виявлялися у праці, а також при спілкуванні у
традиційних місцях: на вулицях, ярмарках, біля церкви, у крамниці, млині, кузні, на весіллях,
хрестинах тощо. Тут можна було ігати стереотипи індивідуальної й колективної поведінки у
ставленні до праці, до літніх людей, жінок, дітей.
Місцем найбільш масових зустрічей була церква. Біля церкви відбувався обмін інформацією,
обговорювалися господарські питання. Після богослужіння чоловіки збиралися перед церквою, щоб
прослухати урядові накази або розпорядження сільського старости.
Обговорення новин переносилося до корчми. Сюди в години дозвілля прямували чоловіки й
жінки для спілкування зі знайомими чи приятелями. Тут відбувався обмін думками з різних питань,
оцінювалися різні події. У корчмі з'ясовувалися стосунки між односельцями, вирішувались
суперечки, укладались угоди. Групувалися тут, як і біля церкви, за віком.
Молодь, як правило, сходилася під корчму для розваг. Колективне дозвілля на виду всього села
давало можливість молодим із розмов старших дізнатися про сучасне й минуле, засвоїти звичаї.
Старше покоління ігаючи за дозвіллям молоді, одержувало про дівчат та юнаків додаткову
інформацію.
Одночасно крочма була уособленням лиха. Лихварі, споюючи селян, розорювали їх,
залишаючи без клаптика землі,
Ядро сільської громади становили літні чоловіки - старійшини. Їх присутність була
обов'язковою при вирішенні важливих громадських справ, особливо таких, що стосувалися
суперечок за межу, спадок, власність. До старійшин зверталися як до знавців традицій села. Крім
того, літні люди були носями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості
грунту.
Важлива роль належала старим людям у виховному процесі. Вважалося нормою, коли
стороння літня людина робила зауваження юнакові чи підлітку за порушення спокою, за втручання у
розмову старших тощо.
Великою пошаною користувалися в громаді літні господарі. Поняття “господар” у народному
розумінні означало не тільки “заможний” чи “багач”, а насамперед – поважний, чесний, досвідчений
селянин, який мав землю, обійстя, ав громаді – славу добродія.
Бабусі були носіями знань щодо господарювання, виховання дітей, хатніх занять. Дівчата
переймали від них секрети ткання й вишивання, жінки – основи городництва, кулінарії, лікування.
В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, і до розуміння цього дітей
готували з раннього віку. Матір привчала дочку підтримувати порядок у житлі, доглядати
молодших членів сім'ї. Майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу,
доглядати господарство, прясти й шити. Жіноча хазяйновитість і спритність у роботі цінувалися
більше, ніж врода чи багатство.
Стосунки в українській родині будувалтся з великою увагою до громадської думки. Для
багатьох це був чи не найголовніший засіб впливу. Дуже часто страх громадського осуду
скеровував поведінку жінки в сім'ї, де не було злагоди. Вона могла витримувати навіть побої, лише
б не пустити неславу про свій дім, адже з повагою до її роду пов'язувалася подальша доля дітей.
Про авторитет і місце української жінки в громаді свідчить той факт, що повсюдно в Україні
ще у XV – XVIII ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками.
Вдова була господинею в домі. Заступаючи покійного чоловіка в громаді, вона вирішувала спірні
питання, укладала угоди, брала участь у народних сходах, маючи там право голосу.
Кожній віковій групі громада неофіційно визначала межу її можливостей. Задавалася
“програма”, яку можна окреслити так: спочатку – набратися розуму й досвіду, потім – створити
сім'ю і господарство, далі – досягати матеріального добробуту.
Для українських селян було характерним постійне намагання досягти вищого рівня в усіх
ділянках життя. Найпозавітнішою мрією молодої людини було дорости до пори, коли з нею
почнуть рахуватися старші. У щойно одружених парубків була своя мета - здобути серед
односельців репутацію доброго господаря. У людей старших були свої орієнтири - одружити дітей,
примножити успадковане від батьків, залишити добрий спомин у громади.
Формуючи взаємини між собою, українські селини завжди пам'ятали про досвід попередніх
поколінь: “Так діди наші робили й нам веліли”. Пам'ять роду, культ предків посідали в духовності
українців чільне місце. Зламати звичаї, зганьбити пам'ять предків було, за народними
переконаннями, найтяжчим гріхом. (3 підручн.; 626 сл.)