1. Шафран Навесні одним із перших зацвітає шафран. Сміливі маленькі рослини пробиваються до сонця крізь землю та минулорічне листя, щойно сходить сніг. Квітка шафрану з п’яти овальних пелюсток схожа на маленьку лампадку, що з гідністю дивиться вгору. Шафран буває різних кольорів – яскраво-жовтий, ніжно-рожевий, білий, фіалковий, білий з тонкими фіолетовими смужками… А листочки в нього тоненькі й гострі, ніби молода трава чи соснові голки. Коли шафрану багато, він росте близько-близько одне від одного. І виходять цілі різнобарвні весняні островки посеред саду!
2. Пролісок Ледве навесні сходить сніг і оголюється земля, підіймають свої голівки до сонця проліски. Це маленькі яскраво-сині або сніжно-білі квіточки, схожі на дзвіночки, нахилені долу, з насичено зеленим вузьким листячком. Взагалі-то проліски ростуть у лісах, це навіть чути з їхньої назви, але зараз багато людей вирощують їх у своїх садах. Проліски дуже красиві, яскраві, вони не бояться холодів. Тому вони першими сповіщають нас про скорий прихід весни. У лісі вони ростуть цілими галявинами. Сині нагадують глибоке лісне озеро, а білі схожі на островок чистого нерозталого снігу.
3. Тюльпан Тюльпани – це мої улюблені квіти. Ранньої весни крізь землю пробиваються їхні гострі листочки, а коли теплішає, тюльпани випускають бутони. Спочатку вони зелені, і зовсім не зрозуміло, якого кольору квітка розпуститься згодом. Потім поступово тюльпан набирає колір, і одного дня розкриває своє чудове обличчя назустріч сонцю. Знизу всередині голівки пелюстки жовтого чи білого кольору, а також тичинки й маточка – виразні, яскраві. Пелюстки в тюльпана бувають різними, красивої форми, інколи гострі, інколи схожі на сердечка. Є дуже багато сортів тюльпанів, навіть чорні з порваними оксамитовими пелюстками.
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.
1. Шафран
Навесні одним із перших зацвітає шафран. Сміливі маленькі рослини пробиваються до сонця крізь землю та минулорічне листя, щойно сходить сніг. Квітка шафрану з п’яти овальних пелюсток схожа на маленьку лампадку, що з гідністю дивиться вгору. Шафран буває різних кольорів – яскраво-жовтий, ніжно-рожевий, білий, фіалковий, білий з тонкими фіолетовими смужками… А листочки в нього тоненькі й гострі, ніби молода трава чи соснові голки. Коли шафрану багато, він росте близько-близько одне від одного. І виходять цілі різнобарвні весняні островки посеред саду!
2. Пролісок
Ледве навесні сходить сніг і оголюється земля, підіймають свої голівки до сонця проліски. Це маленькі яскраво-сині або сніжно-білі квіточки, схожі на дзвіночки, нахилені долу, з насичено зеленим вузьким листячком. Взагалі-то проліски ростуть у лісах, це навіть чути з їхньої назви, але зараз багато людей вирощують їх у своїх садах. Проліски дуже красиві, яскраві, вони не бояться холодів. Тому вони першими сповіщають нас про скорий прихід весни. У лісі вони ростуть цілими галявинами. Сині нагадують глибоке лісне озеро, а білі схожі на островок чистого нерозталого снігу.
3. Тюльпан
Тюльпани – це мої улюблені квіти. Ранньої весни крізь землю пробиваються їхні гострі листочки, а коли теплішає, тюльпани випускають бутони. Спочатку вони зелені, і зовсім не зрозуміло, якого кольору квітка розпуститься згодом. Потім поступово тюльпан набирає колір, і одного дня розкриває своє чудове обличчя назустріч сонцю. Знизу всередині голівки пелюстки жовтого чи білого кольору, а також тичинки й маточка – виразні, яскраві. Пелюстки в тюльпана бувають різними, красивої форми, інколи гострі, інколи схожі на сердечка. Є дуже багато сортів тюльпанів, навіть чорні з порваними оксамитовими пелюстками.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.