Можна використати пейзажну лірику...це наприклад вірш Лесі Українки "Хвиля": Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне... Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу. Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне... Чи вона йде до дна? Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане? Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне? Або такий: Коли прийшла весна напоєна цвітучим ароматом, веселим щебетом пташок, яскравим сонцем оповита то стрепенулась я, підняла голову до сонця, всміхнулася і легкою, веселою ходою пішла дивитися дива.
А диво скрізь: промінчик сонця блиснув над водою- і ожила ріка роси краплина покотилась по травинці- ожив весь луг вітрець веселий колихнув деревце- і зашумів весь ліс у мами на руках всміхнулася дитина- і задзвенів весь світ...
Як гарно жити, дітей ростити, любов пізнати і не спіткнутись, не упасти, додолу очі не опустити Весь світ любити і жити, жити, жити... Ще можна взяти вірш Шарля Бодлера "Вечорова гармонія" (зі світової літератури)
Дружба-справжній скарб.Якщо людина моє спрвжнього друга,то вона справді щаслива. Ось,наприклад,задзвонів телефон,і ти мчиш до слухавки.Бо це твій найкращій друг.Він пропонує тобі сходити в кіно,і ти кидаєш всі свої справи,і в гарному настрої йдеш на зустіч. Якщо це так,то ти володар найціннійшого скарбу-дружби. Хто ж такий,справжній друг?Це людина,яка завжди говорить тобі правду,ніколи не пліткує про тебе за спиною.Така людина завжди піднімає тобі настрій,дуруючи тобі щиру посмішку. Якщо ти маєш таку людину,то ти повинен цінувати та берегти ії.
Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне...
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й чезне...
Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?
Або такий:
Коли прийшла весна
напоєна цвітучим ароматом,
веселим щебетом пташок,
яскравим сонцем оповита
то стрепенулась я,
підняла голову до сонця, всміхнулася
і легкою, веселою ходою
пішла дивитися дива.
А диво скрізь:
промінчик сонця блиснув над водою-
і ожила ріка
роси краплина покотилась по травинці-
ожив весь луг
вітрець веселий колихнув деревце-
і зашумів весь ліс
у мами на руках всміхнулася дитина-
і задзвенів весь світ...
Як гарно жити, дітей ростити,
любов пізнати
і не спіткнутись, не упасти,
додолу очі не опустити
Весь світ любити
і жити, жити, жити...
Ще можна взяти вірш Шарля Бодлера "Вечорова гармонія" (зі світової літератури)
Ось,наприклад,задзвонів телефон,і ти мчиш до слухавки.Бо це твій найкращій друг.Він пропонує тобі сходити в кіно,і ти кидаєш всі свої справи,і в гарному настрої йдеш на зустіч.
Якщо це так,то ти володар найціннійшого скарбу-дружби.
Хто ж такий,справжній друг?Це людина,яка завжди говорить тобі правду,ніколи не пліткує про тебе за спиною.Така людина завжди піднімає тобі настрій,дуруючи тобі щиру посмішку.
Якщо ти маєш таку людину,то ти повинен цінувати та берегти ії.