Переді мною – чарівна вишиванка. Її зробила моя бабуся своїми ніжними руками. На білому, як сніг полотні, розкинулися чарівні квіти та листя, чудернацькі та загадкові візерунки. «Це на удачу, ця квітка - щоб добробут був у сім’ї» - розповідала мені бабця, обережно та лагідно проводячи пальцем по вишиванці. «Мене навчила моя мати, яка у свій час теж опановувала це мистецтво під наглядом своєї матері, твоєї прапрабабці», - продовжує вона: «Тут вся наша історія, все життя українців, всі надії і сподівання. Можливо і ти колись захочеш дізнатись про це більше». З тих пір для мене вишиванка є не просто шматком тканини з візерунками. Вона для мене є священним скарбом моїх пращурів.
За до Слава Україні! Героям Слава!» ми ідентифікуємо своїх. Самооборонці, що стали боронити міста, коли міліція була на боці «організмів», відрізняли одні одних не за стрічками чи додатковими питаннями, а саме за цим важливим вітанням. Для мешканців Сходу та Півдня, котрі підтримують Майдан (правдиво сміливі люди, що не бояться гонінь за іншість поглядів), «СУ!ГС!» – це слова-маркери, за котрими можна зрозуміти, хто свої, а хто – ні. Революція добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти поруч на барикадах, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя.На самім початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» («СУ!ГС!») видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану. Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.
Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.
Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.
Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.
Слава Україні!
Героям Слава!
Слава Небесній Сотні!