Написать изложение к тексту ДОЩ (С. Васильченко)
ДОЩ Тихо й нудно. Спека пекельна... Ось-ось має щось трапитись. І десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім. Легко й радісно зітхнув густий хутірський парк зі столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті, що притулилась самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита. Щось насувало грізне. Потемніло, завітрило, закрутила курява. Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі. Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилась гуркотнява: усе ламало і трощило. А з-під тієї тарахкотні тихо сіявся на прив’яле листя, на присмажені трави й хліба дрібний, як роса, холодний дощ. Тихо шуміла трава під бризками, ковтала воду суха земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві. Хмара щедро сіяла й сіяла (С. Васильченко).
Объяснение:
В мене досить часто виникає таке запитання: чому ми потребуємо знати історію власного народу?
І лише нещодавно я змогла(зміг) знайти відповідь. Ми безсумнівно повинні вивчати основні дати, героїв історії, котрі дозволили нам жити у вільному суспільстві.
Адже історія - це не просто твір-опис чи розповідь. Це наше минуле, завдяки якому ми маємо шанс на майбутнє.
Та й не секрет,що події повторюються. І для того щоб не наслідувати помилок наших попередників, ми повинні знати про їхні подвиги та, безсумнівно, провали. Адже хто не робить помилок? Напевне немає таких людей. Але ми повинні вчитися не лише на власних негараздах, але й зважати на недолугі вчинки інших та намагатися їх не повторювати.
Та й не лише в провалах попередників суть. Хіба це не цікаво знати про історію власного народу? Як він зародився, зростав, виживав та досягнув сьогодення? Для мене це надзвичайно захоплююче,і я вважаю, що це корисно для теперішнього покоління. Проте звісно ж кожен вирішує самостійно! мене досить часто виникає таке запитання: чому ми потребуємо знати історію власного народу?
І лише нещодавно я змогла(зміг) знайти відповідь. Ми безсумнівно повинні вивчати основні дати, героїв історії, котрі дозволили нам жити у вільному суспільстві.
Адже історія - це не просто твір-опис чи розповідь. Це наше минуле, завдяки якому ми маємо шанс на майбутнє.
Та й не секрет,що події повторюються. І для того щоб не наслідувати помилок наших попередників, ми повинні знати про їхні подвиги та, безсумнівно, провали. Адже хто не робить помилок? Напевне немає таких людей. Але ми повинні вчитися не лише на власних негараздах, але й зважати на недолугі вчинки інших та намагатися їх не повторювати.
Та й не лише в провалах попередників суть. Хіба це не цікаво знати про історію власного народу? Як він зародився, зростав, виживав та досягнув сьогодення? Для мене це надзвичайно захоплююче,і я вважаю, що це корисно для теперішнього покоління.
Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тільки матеріал не використовували люди для виготовлення книжок: глину, листя та кору дерева, шкіру тварин, бамбук, папірус, шовк.
Перші паперові книги з'явилися в Європі в ХІІІ ст. Їх довгий час писали від руки. Одна книга виготовлялася 5-7 років і коштувала дуже дорого.
У ХV ст. був винайдений б друкувати книги. Перша друкована в Україні була видана Іваном Федоровим у 1574 році у Львові. Називалась вона “Апостол”.
Довіряючи всі свої знання і досвід книгам, люди навчилися зберігати їх. Скарбницями книг називають бібліотеки. У перекладі з давньогрецької мови слово “бібліотека” означає приміщення, де зберігаються книги (“бібліо” – книга, “тека” – сховище). Бібліотеки з'явилися з незапам’ятних часів. Давні єгиптяни називали їх “аптеками для душі”, тому, що книги робили людську душу благородною, а розум сильним. В Україні перша бібліотека з'явилася за часів Київської держави. Її створив князь Ярослав Мудрий у 1037 р.
Сьогодні ми не знаємо хто написав першу книжку, як вона називалася. Книга – унікальне, феноменальне творіння людства. Ми не можемо уявити своє життя без книги. Книги – наші постійні супутники. Книга – джерело знань для школяра, студента, кожної людини. Книга – наш найкращий порадник у всіх життєвих ситуаціях і для школяра, і для зрілого, досвідченого мужа. Недарма в народі кажуть: книга вчить як на світі жить; хто багато читає, той багато знає.
Скільки книг треба прочитати, щоб бути освіченим, розумним, мудрим, щоб пізнати світ? Цього ніхто не знає. Читати потрібно все життя. Вік живи, вік учись.
Читають книги навчаючись, здобуваючи знання, читають і в час відпочинку.
Любов до книги з дитинства і продовжується все життя. Гарну книжку часто читаємо багато разів і кожен раз знаходимо в ній щось нове, цікаве, вражаюче. Такими книгами є Біблія, “Кобзар” Тараса Шевченка та багато інших – вони ніколи не старіють, не надоїдають. Вони – наші найперші порадники, друзі. Багато людей вважають книгу найкращим подарунком.
Отож, шануймо, бережімо, читаймо книги, бо у них мудрість, розум, знання людства, які створювалися впродовж тисячоліть. Книга – найбільший винахід людства.
Ким бути? Яким бути? На ці запитання дають відповідь книги.
Книга відкриває світ пізнання й сходження до одвічних життєдайних джерел цивілізації. Книги дарують нам цілющі зерна знань. Вони спонукають до творчого пошуку, прекрасних знахідок і відкриттів.
За всіх часів люди славили книгу. Як її тільки не називали: і джерелом мудрості, і цілителькою душі, сонячним сяйвом і рікою, що живить Всесвіт. Книга завжди ототожнювалась із світлом, яке, незважаючи ні на що, намагались загасити варвари, знищуючи книжкові скарби. Книга і сьогодні – важливе джерело знань.
Цікаво знати
- Основною формою занять у середньовічних університетах, школах було читання книг: викладач читав книжку й пояснював незрозумілі місця. Чому ж студенти не читали цих книжок самі? Тому, що книжки тоді в ще не друкувалися, а переписувалися. Такі книжки були дорогі й малодоступні, будь-хто їх читати не міг. Ось звідси й походить вислів “читати лекції”. А книги тоді були не схожі на наші: вони писалися великими літерами, а тому були гігантського розм. Іру – до півметра і більше. Через вагу й розміри носити з собою таку книгу було майже неможливо. Коштували вони дорого, а щоб їх не вкрали, то часом доводилося прив’язувати їх до столу ланцюгами.