Я декілька разів перечитала назву, написану на ще пустому Вордівському аркуші. все вірно, жодних помилок. Це справді «лист до майбутнього», а не «у майбутнє». Здається, що значення цих рядків не зміниться від прийменника «до» чи «у», але насправді це не так. Я звертаюся до свого майбутнього, яке, насправді не являється чоловіком чи жінкою. Майбутнє – середнього роду. Тож я пишу Йому чи то з проханням, чи від того, що не знаю з ким зараз поговорити. Шановне майбутнє, я не знаю, будеш ти світлим, як день, чи темним, як місяць за хмарами, але якимось ти будеш. І, насправді, все залежить навіть не від моєї долі, яку я так люблю, і про яку часто згадую, а від мене. Я тисячі разів думала про те, що буде далі: як розгортатиметься моє життя, які події стануться, кого поважатиму, а кого зневажатиму та чи здійсню все задумане зараз? Мій дядько каже, що для мого віку в мене занадто багато амбіцій. «Життя зовсім не таке, яким ти його зараз бачиш» , - посміхаючись каже він. Звичайно, в нього воно інше. І я не можу сказати, що краще, ніж моє. В один з 365 днів року мій дядько перестав мріяти, а почав ставити перед собою мету, позбавлену кольорової картинки. І так буде з усіма нами. Як можна уявити щось, не відчуваючи на дотик, не уявляючи запаху, не чуючи звуку? Це схоже на прийом їжі з придавленим прищепкою носом. Тож, моє любе майбутнє, ти, як ніхто інший знаєш, про що я мрію безсонними ночами, навіщо мучу себе питаннями чи бавлюсь відповідями. Ти знаєш всі мої мрії і бажання, які з року в рік стають все різноманітнішими, але незламними. Ти знаєш всю мою сутність і відповіді на будь – які питання, знаєш чому я не сплю до четвертої ранку, а коли прокидаюсь, то не задумуюсь на яку ногу стати. Майбутнє, ти значиме для кожного, але ми самі вирішуємо, як до тебе ставитися. Хтось на перший план ставить особисте життя, щасливе заміжжя і купку маленьких дітей, інший – гроші, автомобілі, зустрічі, на яких, розмальовані світські левиці та їх молоді доньки будуть посміхатися одна одній, а за спиною встромляти лезо в сонні артерії. Майбутнє, мабуть, давно я не говорила це слово стільки разів в проміжку 15-ти хвилин і не знаю, радіти цьому чи ні. Я боюсь тебе іноді. Я ще я проти прогресу, пам’ятаєш? Я хочу повернутись в ті часи, де люди з захватом читали книги, грали на музичних інструментах і частіше ходили в театр. Туди, де мої бабуся і дідусь були молодими і зовсім не думали про тебе, майбутнє. Я хочу повернутися в часи, де молоді люди читали вірші та прозу один одному і прагнули до наук. Я зневажаю сучасників, хоча сама до них належу. Може і себе зневажаю, в цьому ще не розібралась. Я проти наркотиків і паління, алкоголю та медицини, ранніх шлюбів та аборту. Я люблю своє місто так, як любить його моя країна, і жалію його так само, як мати міст. Моя мова, безперечно, найкраща і я пишаюсь нею. Я пишу ці рядки і розумію, що думки мої випливають десь з глибини душі, оминаючи всі судини головного мозку. Я пишу лист до майбутнього, яке середнього роду. А ще зранку до мене прийшла цікава думка, про те що людина помирає тоді, коли наступає певний етап старості. Абсурд? Де в чому, але це особисто моя теорія. Якщо хтось з нас помирає, то тоді, коли йому написано і тому, що потрібен десь там. Але чи насправді люди, які помирають в молодому віці або й немовлята чомусь не потрібні на цій планеті? Невже так рано для їх душі і тіла приходить старість? Чи може в них нема майбутнього? Майбутнє, чому ти мовчиш? Не кричиш і не злишся на мене, не кажеш, що ти не «воно», а в моєму випадку жіночого роду. Чому ти не кажеш, що моїм будеш, коли я подорослішаю і почну приймати серйозні рішення, чому не кажеш, що батьки мої тоді будуть старшими і бачитися з ними я буду рідше? Де слова про те, що я можу опуститись до самого низу чи піднятись до вершин? Чому ти не кажеш, що моє майбутнє – я?
