ЛЕГЕНДА ПРО ЛІЛІЮ Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну. В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії. Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просипаються з сонцем і засипають з його заходом.
Мабуть, неможливо дати однозначного визначення щастя, так само, як і кохання. Найкоротше з них колись прозвучало в кінофільмі «Доживемо до понеділка»: «Щастя — це коли тебе розуміють».
Я одразу пригадую легенду про щастя. «Стверджують, що воно перебувало в золотистому, щільно стуленому пуп’янку тюльпана. Ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися: хто — силою, хто — хитрощами, хто — заклинаннями», — писав М. Злот-ницькии.
Я гадаю, що уявлення про щастя в усіх різне. Комусь для цього достатньо наїстися, комусь — виграти велику суму грошей, комусь — придбати гарну річ, комусь — прочитати цікаву книгу, комусь — вилікувати хвору людину тощо. Усе залежить від матеріального добробуту та моральних цінностей індивідуума.
Я можу подивитися у вікно, побачити сонце, почути щебет птахів — і хвилі щастя огортають мене.
На мою думку, кожен може бути щасливим, але чомусь не всі це усвідомлюють. Григорій Сковорода писав: «Щастя можна знайти тільки в собі, а щоб йо-го віднайти, треба пізнати себе!»
Жити й відчувати потрібно щодня, щоб у кінці життя не казати: «У мене було сіре та нецікаве життя! Мені немає що згадати».
Іноді щастя буває непомітним, воно тихо дрімає в тобі та неголосно співає. Це дивовижні миті, і їх потрібно вміти відчувати. З таких крихітних шматочків і складається примхливий вітраж нашого життя.
Отже, люди зазвичай шукають щастя у грошах, кар’єрі, але воно зовсім поряд — у серці кожного з нас і в любові, яку можна дарувати іншим.
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі ( а скільки таких сіл на широкій Україні ) росли і розквітали красиві вродою і станом чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопились в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згорище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світла. А ввечері, з запахом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просипаються з сонцем і засипають з його заходом.
Я одразу пригадую легенду про щастя. «Стверджують, що воно перебувало в золотистому, щільно стуленому пуп’янку тюльпана. Ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися: хто — силою, хто — хитрощами, хто — заклинаннями», — писав М. Злот-ницькии.
Я гадаю, що уявлення про щастя в усіх різне. Комусь для цього достатньо наїстися, комусь — виграти велику суму грошей, комусь — придбати гарну річ, комусь — прочитати цікаву книгу, комусь — вилікувати хвору людину тощо. Усе залежить від матеріального добробуту та моральних цінностей індивідуума.
Я можу подивитися у вікно, побачити сонце, почути щебет птахів — і хвилі щастя огортають мене.
На мою думку, кожен може бути щасливим, але чомусь не всі це усвідомлюють. Григорій Сковорода писав: «Щастя можна знайти тільки в собі, а щоб йо-го віднайти, треба пізнати себе!»
Жити й відчувати потрібно щодня, щоб у кінці життя не казати: «У мене було сіре та нецікаве життя! Мені немає що згадати».
Іноді щастя буває непомітним, воно тихо дрімає в тобі та неголосно співає. Це дивовижні миті, і їх потрібно вміти відчувати. З таких крихітних шматочків і складається примхливий вітраж нашого життя.
Отже, люди зазвичай шукають щастя у грошах, кар’єрі, але воно зовсім поряд — у серці кожного з нас і в любові, яку можна дарувати іншим.