Написати переказ. Пам’ятка «Як писати переказ»

1.Не відволікайтеся під час прослуховування тексту; слухайте уважно, максимально зосередившись на читанні вчителя.

2. Під час першого прослуховування тексту намагайтеся уявити почуте в образах, а також час і місце, про які йдеться.

3. Після першого прослуховування тексту намагайтеся згадати, з яких за змістом частин він складається (частини співвідносні з абзацами) і в якій послідовності розгортаються події чи йде виклад думок. Між двома читаннями тексту можна занотувати в чернетці слова, прості речення, дати, умовні позначення (по суті, це має бути план переказу).

4. Під час повторного читання не намагайтеся записати абсолютно все чи майже все почуте в чернетку, краще занотовуйте ключові слова, словосполучення чи невеликі речення, дати й власні назви. Радимо при цьому в чернетці пропускати між записами по одному-два рядки для того, щоб потім уписати у вільні місця відтворене з пам’яті.

5. Написавши переказ у чернетці, уважно прочитайте й відредагуйте його (перевірте текст на предмет тавтології, поділу на абзаци, милозвучності, правописного оформлення тощо).

6. Напишіть творче продовження переказу.

7. Уважно перепишіть редагований текст начисто.

8. Перевірте чистовий варіант переказу.

1. Соняхи, щирі огнепоклонники, сходу кивають злотоголово.

2. Ксенія, мати, багато вже начулася синових розповідей.

3. На порозі гість веселий — дощ блакитний, весняний.

4. Вони, старі майстри-віртуози, були схожі один на одного, наче брати-близнюки...

5. Всміхнулась йому, хліборобові, доля – дарує такий запашний коровай!

6. В нього дуже смішне прізвище –Замриборщ.

7. У горах Брянський, як командир, зустрівся з новими труднощами.

8. Лаврін, як менший син, мав право зостатися в батьковій хаті.

9. За вікном вагона мерехтіли далекі вогники сіл – теплі земні зірки.

10. Яків Брус, на прізвище Ява, за тридцять повоєнних літ обіймав навперемінно кілька посад.

11. У клопотах і турботах непомітно спливло літо — вінець хліборобського року.

12. Змовкнув дятел — працьовита птиця.

Всі землі понад великими річками — Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном — з давніх-давен залюднювали східнослов'янські племена. Вони жили окремими громадами, й ними правили вільні ради громадян, що обирали собі на вічах князів.

На північ та на схід од слов'ян селилися фінські племена, з яких найбільші осіли на берегах Оки та Волги — мордва й черемиси.

Колись, у давні часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси, яка впадає в Дунай, лише до Дніпра, так що наддніпрянські землі лежали на краю цих володінь, і через те вони були прозвані Україною. Але з часом слов'яни стали селитися й на фінському терені: по річці Двіні, на озерах Чудському й Ільмені, по річках Волзі й Оці, й там стали вони складати свої громади й князівства. Десь із початку Х сторіччя, після народження Ісуса Христа, за часів князювання в Києві Олега, гору над усіма східнослов'янськими племенами взяли поляни, які жили на правому боці середнього Дніпра й мали своїм осередком город Київ. їхня земля споконвіку звалася Руссю, і ця назва, разом із поширенням влади київських князів, перейшла й на всі слов'янські племена, які скорилися полянам.

За часів Володимира поляни, з волі цього князя, року 988-го пристали до грецької православної віри, а згодом християнство визнали й інші східнослов'янські племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули письменність і стали потроху створювати свою власну культуру.

Той же князь Володимир об'єднав усі слов'яно-руські племена в одну велику Руську державу, яка простяглася від Тиси за Карпатськими горами до річки Дону й Азовського моря та від Білого до Чорного моря. Але та єдність тривала недовго. Безмежні обшири, що їх посіли слов'яно-руські племена, та брак у ті часи шляхів сполучення утруднювали спільне життя на таких великих землях, і незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на багато дрібних князівств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав усі володіння між своїми дітьми. Ще його син Ярослав якось тримав братів у покорі й мав під своєю рукою всі руські землі, крім Полоцької, а вже за часів його внуків ніхто не бажав слухатися київського князя. Не минуло й ста літ, як велика Київська держава розпалась на кілька десятків, а далі — й сотень князівств. Зрештою, дійшло до того, що мало не в кожному місті був свій князь.

Усі князі ворогували між собою, кожен хотів мати якнайбільше підвладних городів і весей; і от вони, озброївши своїх людей, стали нападати на своїх сусідів; скидали своїх родичів із князівств та іноді об'єднували докупи чималі володіння, які з часом знову ділили між своїми дітьми й онуками.