Написати план до цього твору
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої
днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним
у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря.
А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною
плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним
огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над
степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу
хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки,
що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої
пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються
довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу
лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом…
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися
довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти
місяця понад зрошеною травою марища — тіні. Запирскало щось…
Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита
підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках
— батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже
великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура
й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились,
як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і
виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова
пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш…
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося.
Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь
далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь.
Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову
зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила
очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не
сирота… Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії
килими, дукачі срібні… Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак
молодий. А той козак — такий хлопець, яких уже немає тепер: він у
пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того
коня горять на ногах
золоті підкови, срібні
виблискують стремена.
Сидить козак на коні
перед нею, хороший і
вільний, як вітер
степовий, а вона стоїть
перед ним засмучена та
стиха докоряє йому, що не
по правді він з нею
живе…
Тужить, розливається
голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання
про дівчину та зрадливого козака
Пригода на острові
Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.
Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.
Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернувшись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він лежав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкинуті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.
І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене?
Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, мабуть, і підкинули пса.
Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть облізла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.
Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сорочкою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.
Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зовсім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. Із нього вийшла дівчина.
- Альбатрос! - озвалася вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назустріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.
- Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста
лося?
Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
— То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав
дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до
побачення.
Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
— Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської
жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! -
сумно сказав товариш.
Також , лінь породжується через те , що ми не відпочиваємо , зокрема не висипаємось. Бездіяльність не може бути у житті. Навіть коли ми спимо та відпочиваємо , наш організм все одно працює.