Написати план і короткий переказ Дихаймо і співаймо!
Одинадцять років живемо в самостійній незалежній Українській державі. Маємо свободу, на вівтар якої упродовж віків покладено не одне життя. Свободу, за яку пролито не одну краплю крові.
Зайди з усіх усюд століттями винищували наш народ фізично, притлумлювали в ньому національний дух, вбивали його традиції, нищили культуру... Розуміли поганці, що без національного самоусвідомлення немає нації.
Тим, що сьогодні ми ще є народом, а не безликою отарою, завдячуємо українському слову, українській пісні та українському мистецтву. Це ті легендарні кити, що з розбурханого океану лихоліть винесли на своїх спинах нашу національну душу. Це ті могутні атланти, які на своїх плечах тримають українську націю сьогодні.
Та ось парадокс! У своїй незалежній державі саме ці лицарі опинилися в найбільшій небезпеці.
Ми любимо вживати вираз «солов'їна Україна». І не задумуємося, чому останнім часом «солов'і» співають все менше. Де наші уславлені на весь світ співаки, музиканти? Хто не допускає до українського глядача дотепне українське слово?
Соловей для того, щоб співати, мусить мати свою територію, свій «творчий простір». За цей простір солов'і чесно змагаються піснею.
Але с в природі й гайвороння. Воно сповідує іншу мораль-мораль агресії. Метод зловісного каркання. Те каркання не замінить солов'їної пісні. Але й не дасть соловейкові її співати. Бо в гаю, над яким тусується гайвороння, солов'ям не до співу.
Є в природі ластівки, які своїм щебетом облагороджують природу. Але є й нахабні горобці, які залазять у ластів'ячі гнізда і своїм агресивним цвіріньканням змушують ластівку ліпити іншу оселю.
Між людьми як між птахами. У кожного своя мораль. Проте птахи керуються інстинктом, а людина —ще й розумом. І честю, якщо вона є, і совістю, якщо вона ії має.
Було б наївно заперечувати популярну музику, естрадну пісню, приїзди гастролерів. На все свос місце і свій час. Мистецтво не терпить застою, має оновлюватися. Проте треба стежити, щоб справжне мистецтво не витіснялося псевдо-мистецьким шумовинням.
Коли стежиш за мистецькими подями в Украні, складається враження, що хтосы не зацікавлений, щоб люди знали справжні перлини нашої культури. Якщо знатимуть, важче буде підсунути ім сірих гундосиків.
Звісно, час усе розставить на свої місця. Хоч дуже часто історію роблять одні, а портрети пишуть з інших. Мабуть, кожна нація мас таких «портрето-творців», які святому ліплять роги, а чортові домальовують святого німба. Їхну правило просте: музику замовляє той, хто платить гроші.
То ж чи варто дивуватися, що в Україні майже не виходять українські книжки? Що мізерні тиражі українських газет? Що майже не знімаються українські фільми? Що озлидніли бібліотеки? Що український ефір запльовано антиукраїнщиною? Невже наша душа не сумує за українською піснею?
Невже серцю не хочеться теплоти рідного слова? Невже наш розум не потребус чистого національного повітря? Тож дихаймо і співаймо! (430 слів ) (За €. Дударем)
Журналіст: Добрий День, Миколо Павлович! Дуже вдячна за те, що ви згодились дати невеличке інтерв’ю. Я не буду торкатися вашої політичної кар’єри та професійної діяльності, а запропоную лише декілька запитань, відповіді на які дуже цікавлять ваших, Микола Павлович, прихильників. Тож, перше питання: Які міста, зокрема, в нашій країні Вам найбільше подобаються?
М. П.: Як-то кажуть: «Там, де я ще не був». Місто, яке мені подобається з самого дитинства – це Київ. А ще мені подобаються невеличкі українські міста, перебуваючи в яких я отримую душевний покій та дійсно відпочиваю.
Журналіст: Яку кухню любите?
М. П.: Звісно, рідну, українську! Особливо борщ та вареники з вишнями.
Журналіст: Хто ж, на Вашу думку, кращий кухар – чоловік чи жінка?
М. П.: Це вже доведено часом, що чоловік. Бо перетворити приготування їжі на мистецтво може лише чоловік. За винятком сім’ї. Але для щоденного приготування їжі – це все ж таки жінка. Лише жінки, за що ми їм дякуємо, готові витримати усю цю буденність. Це ж можна з голоду померти, якщо чоловік буде готувати! Спробуйте самі… (Микола Павлович сміється).
Журналіст: Вас, Миколо Павлович, називають епатажною особистістю. А який Ви з друзями, зокрема у сім’ї?
М. П.: Я не вважаю себе епатажною людиною. Та, на мій жаль, я ніколи не був і романтиком. Квіти дружині не часто дарую, та іноді намагаюсь зробити якусь приємну романтичну несподіванку.
Журналіст: Чи збігаються Ваші з дружиною погляди на виховання сина?
М. П.: Повністю збігаються. Але моя участь у цьому важливому процесі мізерна через брак часу. Уявляєте, він іноді може видати таке, що диву даєшся, наприклад, «не порушуйте мої конституційні права!».
Журналіст: Що Вам подобається, а що не подобається в людях?
М. П.: Найбільше мені не подобається чванство. Коли людина некомпетентна, немудра, або ще гірше – зовсім тупа – це найбільше мені не подобається. Причому це не тільки неприйняття моральне і психічне, а навіть фізичне. Але я ненавиджу цих людей без жодної агресії ззовні.
Журналіст: Яка література Вам подобається?
М. П.: Найбільш усього – класичні українські і російські літературні твори та поезії.
Журналіст: Скількома мовами ви розмовляєте?
М. П.: Українською, російською, польською, інколи англійською. Італійську мову, на відміну від англійської, знаю набагато краще, але користуюсь нею дуже рідко.
Журналіст: А яка музика грає у Вас в машині?
М. П.: Віддаю перевагу сучасній легкій естрадній музиці та класичним творам, знову ж, у сучасній обробці. Така музика не відволікає від дороги.
Журналіст: А як Ви вирішуєте життєві труднощі?
М. П.: Частіш усього залишаюся один на один з собою. Це дурниці, коли кажуть – розкажи, поділися, зніми тягар і тобі полегшає. Мені від цього не стає легше. Я дивлюся телевізор, слухаю музику або надаю перевагу повному абстрагуванню. І рішення приходить само собою.
Журналіст: Які у вас, Миколо Павлович, плани на найближче майбутнє?
М. П.: Великих планів не має, а маленькі ви побачите самі, бо я завжди на виду.
Журналіст: Дуже Вам дякую за цю цікаву розмову. Успіхів Вам і до побачення.
М. П.: І Вам до побачення!
Объяснение:
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.