Свою першу поетичну збірку Поль Верлен назвав «Сатуричні поезії». І це не випадково, адже відомо, що талановитий французький поет народився під знаком Сатурну. За ствердженнями астрологів Сатурн є демонічною планетою, яка викликає у людей, народжених під її знаком, схильність до меланхолії, туги і песимізму.Дивлячись на творчість Поля Верлена можна впевнитися, що це дійсно так. В одному із сонетів першої поетичної збірки він писав: «моя душа народилася для жахливих катастроф». Це пророцтво у подальшому підтвердилося усім життям поета. У цьому житті була і спроба стати добропорядним сім’янином, і боротьба за політичну волю, і тюремне ув’язнення, і поневіряння, і безпритульність, і повільне згасання творчого хисту та поетичного таланту, і падіння на саме дно паризького вищого світу.Особисте життя великого митця багато в чому було визначене власними, епохальними катастрофами, так званими катаклізмами доби. Саме надривне відчуття «кінця світу» знайшло своє втілення у поетичній творчості Верлена, та й багатьох інших ліриків тогочасної Франції. Це відчуття не тільки забарвить у темні тони його сповідальні вірші, а й визначить долю митця, його душевний неспокій, «проклятість», як про цей стан скаже сам Поль Верлен, «пасинок власної долі».У більшості своїх поезій Поль Верлен викладав історію власного життя і власні переживання. Він почав писати вірші ще будучи школярем. Вже у цьому віці він прагнув якнайшвидше прилучитися до «дорослого» життя: почав споживати алкоголь і палити, але це так і не до йому зрівнятися з оточуючими. Верлен так ніколи і не набув звичок дорослої людини – смаку казенної діяльності і служби. Єдиною його любов’ю усе життя залишалася поезія., особливо трагічні за своїм світосприйняттям вірші Шарля Бодлера, які були зосереджені на власній долі і власному житті автора. Але у своїй поетичній творчості Верлен пішов значніше далі, та ще й розширив напрями.Вже в першій збірці Поля Верлена «Сатуричні поезії» автор постає перед читачами як поет-музикант, поет-живописець, як по-справжньому зрілий поет. Після виходу збірки його швидко ввели у коло молодих літераторів, більшість яких працювала у журналі «Огляд прогресу». Верлен щиро повірив в ідеали, які сповідували його товариші: необхідність боротьби з несправедливістю за до поетичного слова, братерство, рівність і свобода усіх людей. Така віра і відданість цим ідеям не випадкова, адже здатність потрапляти у моральну залежність від інших людей була однією з головних рис Поля Верлена. Тому поет не стільки йшов по своєму життю самостійно, скільки його ніс «вихровий вир». Про це він писав в «Осінній пісні»: «Вийду надвір – Вихровий вир В полі млистім Крутить, Носить мене З жовклим листям».
ВпівДнями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не вітаються... Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких приятелів не розмовляли через дідівську хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново! Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуації, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд… Таке буває не лише через майно. Родини втрачають зв’язки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через, через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати». Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?
«Вийду надвір –
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить,
Носить мене
З жовклим листям».
Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких приятелів не розмовляли через дідівську хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново!
Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуації, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…
Таке буває не лише через майно. Родини втрачають зв’язки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через, через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати».
Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?