Історія ця сталася особисто зі мною, і за її достовірність ручаюся. Їхав я одного разу в автобусі і став мимовільним слухачем розмови за моєю спиною. Судячи з усього, зустрілися колишні колеги (молоді люди 30 років), коли разом працювали в одному з численних НДІ. Між ними відбулася така розмова: - Ну як ти, все ще там? - Так, все в тому ж відділі. - А хто ще залишився? - Електронник Сергій, прочнист Павло Васильович. Пам'ятаєш їх? - Ну так, так, звичайно. Ну, а в тебе що нового? - А пам'ятаєш Оленку, таку худеньку, з палітурної? - А таку кривоногую і худу як смерть... Пам'ятаю, пам'ятаю. - Так, так я на ній одружився... Незручне, напружене мовчання друзів і важко стримуваний сміх мимовільних слухачів діалогу.
