Перший місяць осені приносить у наше життя нові фарби і ностальгію за літом. Вересень дарує можливість ще трохи погрітися під променями сонця. Я люблю цей місяць за його чарівність і бабине літо. Люблю, коли шарудять листя під ногами і в повітрі літають павутинки. Мені подобається дарувати букети осінніх квітів мамі і вчительці, збирати листя для гірлянд.
Вересень – місяць-художник, який використовує найрізноманітніші фарби. Квіти радують нас своєю красою. Відтінки коричневого, червоного, жовтого і зеленого з’являються на деревах. Вони немов поринули в палітру і повністю забарвилися. Я думаю, що ні один місяць в році не є таким різнобарвним. Дерево на очах стає золотим, а квіти радують око кожного, хто на них дивиться.
Вересень часто називають чарівником. Він творить справжні дива, переодягаючи дерева і лісу в розкішні і красиві наряди. Золоті та багряні листя стає прикрасою на шкільних святах. Гербарії стають барвистими і незвичайними. Прогулянка по парку або подорож до лісу стають казковими і веселими.
Я люблю перший місяць осені за його веселі фарби. Але іноді він дарує землі тьмяні, сірі і похмурі фарби. Коли йде дощ, все навколо стає мокрим і похмурим. А дерева і квіти вже не іскряться чарами і чарівністю. Земля стає чорною, а листя мовчки падають вниз. Хоча навіть у такий час вересня гарний.
Квіти влаштовують у вересні свій осінній бал. Червоні і жовті троянди, бордові айстри, бузкові гладіолуси, білі хризантеми. Художники малюють картини, а поети пишуть вірші про вересень. Фотографи роблять дивовижні знімки на тлі золотавих полів і лісів. Цей місяць вражає і зачаровує. Чародій, чарівник, художник. Так часто називають перший осінній місяць. Як добре, що в році є така чудова пора, коли наша земля ставати яскравіше і красивіше.
Доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка серпа. Він був перев’язаний клаптем лляного полотна. Це для того, щоб не поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся будуть скручувати перевесла на снопах. Сьогодні вони накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.
— Куди покласти серпа й цурку? — питаюся. — У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок! На покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. її для цього й тримаємо.
Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.
— А це для чого? — запитую бабусю. — Для бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося... Мені пригадалися торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива з бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покуті аж до цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.
За вечерею я запитав у бабусі:
— Для чого роблять бороду і чому вона так називається? борода від свята пояснили вони.— Це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже закінчується літо. Тому кажуть: "Прийшов держи кожуха про запас". А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полудник у школу: "Не ми хліб носим, а він нас"?
Наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.
— Може, більше і не доведеться мені жати...— зітхнули важко. — Таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— Ще жнив тих буде та й жнив! — Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги... — Давайте, я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить! — Ну що ти! — замахали руками бабуся.— Сама якось упораюся. Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива — за день-другий упораємося.
Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто: — Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!
Я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.
Робота в нас спорилася. Я розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. Час од часу ми сідали на перепочинок. Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.
Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.
Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма колективної взаємодо На неї за переважно сусідів і родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. За до толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.
Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. Першою починала зажинок найстарша жінка. їй дозволялося нажати початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до присутніх:
Ой, жніте, женчики, обжинайтеся, І на чорную хмару озирайтеся.
Господар відповідав:
Швидше жніть до оборіжка — Там пирогів повна діжка!
Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:
Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. Усі — від малого й до старого — були в полі.
Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:
От діждали літа Та нажали жита, Поставили в копки І вдарили в гопки!
Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:
Відчиняй, пане, ворота, Бо йде твоя робота. Несем тобі вінки Із золотої нивки — Житнії, пшеничнії, Щоб були величнії!
Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і за до хати. Гурт заспівував:
А ми насієм жита, жита, Та поставим копи, копи, Та ударим гопи, гопи, Земля аж гуде, Де громада йде!
Вересень – місяць-художник, який використовує найрізноманітніші фарби. Квіти радують нас своєю красою. Відтінки коричневого, червоного, жовтого і зеленого з’являються на деревах. Вони немов поринули в палітру і повністю забарвилися. Я думаю, що ні один місяць в році не є таким різнобарвним. Дерево на очах стає золотим, а квіти радують око кожного, хто на них дивиться.
Вересень часто називають чарівником. Він творить справжні дива, переодягаючи дерева і лісу в розкішні і красиві наряди. Золоті та багряні листя стає прикрасою на шкільних святах. Гербарії стають барвистими і незвичайними. Прогулянка по парку або подорож до лісу стають казковими і веселими.
Я люблю перший місяць осені за його веселі фарби. Але іноді він дарує землі тьмяні, сірі і похмурі фарби. Коли йде дощ, все навколо стає мокрим і похмурим. А дерева і квіти вже не іскряться чарами і чарівністю. Земля стає чорною, а листя мовчки падають вниз. Хоча навіть у такий час вересня гарний.
Квіти влаштовують у вересні свій осінній бал. Червоні і жовті троянди, бордові айстри, бузкові гладіолуси, білі хризантеми. Художники малюють картини, а поети пишуть вірші про вересень. Фотографи роблять дивовижні знімки на тлі золотавих полів і лісів. Цей місяць вражає і зачаровує. Чародій, чарівник, художник. Так часто називають перший осінній місяць. Як добре, що в році є така чудова пора, коли наша земля ставати яскравіше і красивіше.
Доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка серпа. Він був перев’язаний клаптем лляного полотна. Це для того, щоб не поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся будуть скручувати перевесла на снопах. Сьогодні вони накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.
— Куди покласти серпа й цурку? — питаюся.
— У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок! На покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. її для цього й тримаємо.
Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.
— А це для чого? — запитую бабусю.
— Для бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося... Мені пригадалися торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива з бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покуті аж до цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.
За вечерею я запитав у бабусі:
— Для чого роблять бороду і чому вона так називається?
борода від свята пояснили вони.— Це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже закінчується літо. Тому кажуть: "Прийшов держи кожуха про запас". А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полудник у школу: "Не ми хліб носим, а він нас"?
Наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.
— Може, більше і не доведеться мені жати...— зітхнули важко.
— Таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— Ще жнив тих буде та й жнив!
— Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги...
— Давайте, я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить!
— Ну що ти! — замахали руками бабуся.— Сама якось упораюся. Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива — за день-другий упораємося.
Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто:
— Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!
Я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.
Робота в нас спорилася. Я розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. Час од часу ми сідали на перепочинок. Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.
Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.
Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма колективної взаємодо На неї за переважно сусідів і родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. За до толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.
Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. Першою починала зажинок найстарша жінка. їй дозволялося нажати початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до присутніх:
Ой, жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорную хмару озирайтеся.
Господар відповідав:
Швидше жніть до оборіжка —
Там пирогів повна діжка!
Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:
Живо, женчики, живо
Дожинайте ниву,
Будемо плести віночки
З золотої пшенички...
Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. Усі — від малого й до старого — були в полі.
Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:
От діждали літа
Та нажали жита,
Поставили в копки
І вдарили в гопки!
Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:
Відчиняй, пане, ворота,
Бо йде твоя робота.
Несем тобі вінки
Із золотої нивки —
Житнії, пшеничнії,
Щоб були величнії!
Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і за до хати. Гурт заспівував:
А ми насієм жита, жита,
Та поставим копи, копи,
Та ударим гопи, гопи,
Земля аж гуде,
Де громада йде!