Напишіть твір-роздум у публіцистичному стилі , висловивши власну думку щодо того , чи актуальні проблеми , порушені в біблійній причті , у малюнках т.шевченка , книжці є.сверстюка та пісні казьми скрябіна , для українського народу
Уся родина знаходиться в очікуванні свята, і всі сподіваються на веселий настрій, якщо навіть не буде подарунків. Коли ще вчора ввечері мама за гостей, я вже допомагав готувати різні страви, але не втримався від смачних ласощів. Я також допомагав прибирати у квартирі, так що гості будуть почувати себе комфортно, та мама була дуже рада моїй до Я дуже люблю таке очікування свята - хочеться посміхатися всім навіть без приводу, і зігрівати посмішкою інших. Постукали у двері: ще на порозі гості одразу ж почали всіх обіймати, бо давно не зустрічалися. Багато історій вони розповіли нам про життя, буття, свої пригоди, зустрічі, сподівання та нещастя; а я все нижче схилявся до рук матусі, яка рада святу і гостям.
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.
У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть не пам"ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди...
Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом.
- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування.
-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.
-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час.
-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.
Уся родина знаходиться в очікуванні свята, і всі сподіваються на веселий настрій, якщо навіть не буде подарунків. Коли ще вчора ввечері мама за гостей, я вже допомагав готувати різні страви, але не втримався від смачних ласощів. Я також допомагав прибирати у квартирі, так що гості будуть почувати себе комфортно, та мама була дуже рада моїй до Я дуже люблю таке очікування свята - хочеться посміхатися всім навіть без приводу, і зігрівати посмішкою інших. Постукали у двері: ще на порозі гості одразу ж почали всіх обіймати, бо давно не зустрічалися. Багато історій вони розповіли нам про життя, буття, свої пригоди, зустрічі, сподівання та нещастя; а я все нижче схилявся до рук матусі, яка рада святу і гостям.
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.
У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть не пам"ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди...
Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом.
- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування.
-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.
-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час.
-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.