Тарас Шевченко належить до світових геніїв, в яких мистецький і літературний талант розвивалися однаково, з божою іскрою. Поет від бога, творчість якого увібрала в себе дух, характер і прагнення народу, залишив нам у спадок безсмертного «Кобзаря», добре знаний як прозаїк і драматург. Вразлива і стражденна душа прагнула продовжити своє буття в гармонії, а іноді й у контрастах ліній, барв і пластики. І на малярській ниві художника гаємо широкий діапазон творчості: портрети, жанрові композиції, краєвиди, малюнки на біблійні, історичні, літературні сюжети, книжкові ілюстрації. Найбільшого визнання за життя отримав за гравюри. Гравюра як одна з технік образотворчого мистецтва здавна займала одне з найважливіших місць і користувалася популярністю як масовий і водночас демократичний вид художньої творчості. Вона здавна супроводжувала друковане слово, починаючи зі Святого письма. В Україні гравюра почала активно розвиватися з XVI ст. Особливо приваблював Тараса Шевченка офорт своїми ілюстративними властивостями. Він був знайомий із технікою сталериту, мідьориту, цікавився гальванопластикою. Саме в цій новій техніці гальванокаустики Т. Шевченко зробив ілюстрацію до книжки професора Мюнхенського університету Франца Кобеля в перекладі російською мовою «Гальванография, или производить гальванически медные доски для печатанья кистью работанных рисунков» (1843). Як зразок штрихового рисунка на мідній дошці Шевченко ілюстрував сцену з трагедії В. Шекспіра «Король Лір». Це була перша в Російській імперії спроба нового електрохімічного травлення мідного кліше. Що ж являв собою цей новітній б? Суть його полягала в тому, що заґрунтовану пластину з нанесеним спеціальною голкою штриховим рисунком сполучали з позитивним полюсом під час гальванічного процесу. Під дією електричного струму дошка віддавала частинки міді з оголених голкою місць. Регулювати процес витравлювання можна було шляхом закривання лаком вже протравлених зображень. Різниця між травленням кислотою та електричним струмом полягає в тому, що електричний струм проводить травлення тільки в глибину металу, а кислотою – і в глибину, і в ширину. Добре знаючи процес гальванізування, Тарас Шевченко почав тиражувати в цей б свої різьбярські роботи, зроблені на засланні. Був він добре обізнаний і з технікою літографії. У заяві до куратора Київського учбового округу Траскіна з проханням призначити його вчителем малювання в Київському університеті Шевченко зазначив, що, окрім малювання, зобов’язується виконувати «все поручения начальства по части литографирования в состоящем при университете литографическом заведении». На засланні в листі до Бр. Залеського висловив бажання видрукувати літографії альбом «Притча про блудного сина». Вагому частину в малярському доробку Тараса Шевченка становлять офорти. Саме за свої офорти вже наприкінці життя Шевченко здобув, безсумнівно, заслужене звання академіка. 2 вересня 1860 р. Рада Петер- бурзької академії мистецтв присвоїла йому звання академіка гравюри. У дипломі зазначалося: «Санкт-Петербургская императорская Академия художеств за искусство в гравировальном художестве признает и почитает художника Тараса Шевченко своим академиком...». Шевченко був видатним офортистом XIX ст., основоположником новітнього гравірувального мистецтва в Східній Європі. Офорт приваблював митця своїм демократичним змістом. Ця нова техніка гравюри була винайдена на початку XVI ст. в Західній Європі, особливої популярності набула в період творчості відомих художників А’Дюрера, Ж’Калло, Ф. Рембрандта, Ф. Гойї та багатьох інших. Під час навчання Тараса Шевченка в Академії мистецтв офіційно не вивчали техніку офорта, тому він мав оволодівати нею самотужки, що блискуче й зробив. У своїх студіях він, ймовірно, послуговувався порадами професорів Ф. Бруні, О. Єгорова, братів Олександра і Карла Брюллових, а ознайомитися з процесом виготовлення офортів йому допомагали друзі-художники. Чудовою практикою в освоєнні цієї техніки були його численні рисунки олівцем, пером, малюнки сепією, ілюстрування книжок.
