объяснение: читання в житті будь-якого утвореного розумної людини займає важливе місце. без знань, отриманих з книг, неможливе формування особистості. навіщо потрібно читати? читання збагачує нашу внутрішню духовну життя, навчає і розвиває, розвиває уяву і пам’ять, збагачує словниковий запас.
у різному віці книги по-різному впливають на нас. перші книги, казки, дитячі оповідання вчать дітей взає, доброту, послуху і багато чому іншому. у підлітковому віці книги відображають проблеми відносин між людьми, дорослішання, кохання і дружбу. у зрілому віці книги зачіпають питання різних сфер життя, будь то політика, культура, шлюб, старіння. улюблені книги, затерті до дірок, з заломанными куточками сторінок, переносять нас в літературні вигадані або реальні світи, щоб ще раз пережити солодкі моменти. з віком змінюється ставлення до книг, але “звичка до читання” повинна бути закладена ще в дитинстві.
деякі письменники висловлюють думку, що читач – це співавтор книги. не слід забувати, що справжній читач повинен аналізувати прочитане. автор, створюючи свій твір, викладає свої думки і бачення предмета,… але читач це все сприймає і переробляє під призмою свого досвіду, життєвої ситуації і світогляду. одна і та ж книга може бути сприйнята людьми по-різному. хтось побачить у ній комедію, хтось- трагедію, а хтось- нічого цікавого. виходячи з прочитаного, читач формує свою думку не лише про книгу, але і про автора, про світ, який той описує. він розповідає про свої враження, виносить судження про дії і характер персонажів, оцінює їх. не можна бездумно “проковтувати” книгу, це не буде істинним “читанням”. справжній читач готовий не тільки прочитати книгу, але і перечитати її для більш кращого розуміння сюжету, персонажів, задуму автора.
писемність зародилася давно, з’явилися книгодрукування, електронні книги. буде винайдено ще багато речей, але читання залишиться основним джерелом, будоражащем уяву. люди будуть читати, думати про прочитане і аналізувати, сумувати і сміятися. мені подобаються слова письменника ст. набокова: “хороший читач – це той, у якого розвинені уява, пам’ять, словниковий запас та який наділений художнім чуттям”.
Як занепала українська держава, що була за князів, Україна потрапила під чужу владу – польське панування. То були важкі часи.
Найбільше терпіли від панів польських селяни. Селянин був підданим панам, не був господарем на своїй українській землі, не мав волі. Пан мав над ним право життя й смерті. Селянин без дозволу пана не міг нічого ні продати, ні купити, не міг навіть піти в друге село.
Селяни були якби прикріплені до свого села. Тому називали їх кріпаками, а їхню неволю – кріпацтвом. Селянські діти не мали права на освіту й просвіту. Розумних хлопчиків пани польські брали до двора за слуг, робили з них своїх гайдуків. За найменший непослух жорстокі пани карали канчуками, били до крові, замучували до смерті.
Страшно терпіли наші люди від панського панування. Справедливості ніде не було, бо суд також був у панських руках. Один був вихід - покинути рідне село, родину, домівку і десь далеко шукати кращої долі. Хто був молодий, сильний і відважний, той прощався з родиною і з невеличким клуночком у руках ніччю втікав із села. Одні – у гори Карпати, де приставали до розбишацьких ватаг і нападали на панів-кривдників, відплачували їм за свою недолю.
Та більшість селян-втікачів мандрували в інші далекі сторони, - на славне, вольне Запорожжя. Запорожжя було багате: вся південна Україна аж до Чорного моря покрита безмежними степами, високими травами, плавними, повноводними ріками, наповнена всякою дичиною, рибою, різноманітною звіриною, птаством.
Дніпрові води утворили 9 найбільших порогів: Кайдак, Сурський, Поханський, Звонець, Ненаситець, Внук або Вовніч, Будило, Вільний, Гадючий.
Саме біля них на островах у плавнях поселилися втікачі, українські селяни. І назва їх – козак (що означає "вільний").
Та життя козаків було небезпечне від татар, що кочували у степах. Татари, це був дикий народ, що прийшов до нас із Азії. Татарське військо робило напади на українські степи, висилали шпигунів, щоб дізнатися, де можна знайти найбільшу здобич.
Було страшне горе тому селу, на котре напали татари. Вони окружали село з чотирьох сторін, підпалювали крайні хати, щоб викликати великий переполох у мешканців. Вчиняли розбій, грабували. З хат селянських виносили все: міхи муки, одяг, постіль, - все, що попадало в руки.
Хто боронився, того убивали, хто був безпомічний, того брали в полон або ясир. Куди пройшли татари, там лишалися тільки згарища, порожні хати, кров, тіла убитих.
Татари забирали наш люд у турецьку неволю. Під арканом, палючим сонцем, голодних і нещасних вони провадили бранців-українців до Криму. Кожен ішов, витираючи сльози, гірко ридаючи, бо кожний з них потерпів утрату: одному убили батька, другому – дитину, іншому – пропала вся родина.
У татарських містах Бахчисараю, Кафі були величезні торговиці, на яких вони продавали невільників. Нещасливі люди стояли рядами і чекали своєї долі. Купці з різних далеких сторін (найбільше турки і араби приходили і оглядали їх, так як на торзі оглядають худобу). Купець платив татарину плату, яку він хотів, забирав із собою невільників. Турки себе поводили дико. Не раз видирали дитину з рук матері, брата від сестри, чоловіка від жінки. Серед плачу і ридання прощалися бездольні люди, звичайно, назавжди.
Козаки. Отак життя у степах було дуже небезпечним. В будь-яку хвилину можна було попасти в руки татарам. Але хоч і було так тяжко тут жити, все ж таки знаходилися сміливі люди по містах і селах, збиралися разом, вибирали собі старшого, і зі зброєю в руках ішли на Запорожжя.
Татари старалися знищити українських поселенців. Але наші люди хоробро боронилися від ворогів, а не раз і самі ходили на татарські села, билися з тарарами, забирали їх худобу і коні, нищили їхні оселі.
Тих сміливих людей, що йшли в степи і воювали з татарами, називали козаками. Козак – це слово татарське, значить: юнак, молодець, вільний.
Від того, що козаки мешкали на Запорожжі або Низу, їх названо запорожцями або низовими козаками.
Запорозька Січ. З початку козаками були самі селяни і міщани. Але згодом до них почали прилучатися бідніші шляхтичі, а потім ішли на Запорожжя могутні пани.
Серед тих козаків був також князь Дмитро Вишневецький. Він був чоловік багатий, мав на Волині кілька сіл. Але кинув своє майно і почав козакувати. Вишневецький був досвідчений воївник і розумів: щоб побідити орду, треба мати добре військо. Він зібрав найсміливіших козаків, дав їм добру зброю і поїхав на острів Малу Хортицю.
Це був невеликий островець, але високий і скалистий, добрий до оборони. Це була твердиня козаків (Острів Хортиця).
Козаки викопали кругом глибокі рови, землю з них викидали на вали. Між валами стояли курені (це козацька хата з дерева, крита очеретом або звірячими шкірами).
Козацька фортеця була міцною. Вони назвали її "Січ" – від слова сікти, рубати. Себе називали козаки Січовиками.
объяснение: читання в житті будь-якого утвореного розумної людини займає важливе місце. без знань, отриманих з книг, неможливе формування особистості. навіщо потрібно читати? читання збагачує нашу внутрішню духовну життя, навчає і розвиває, розвиває уяву і пам’ять, збагачує словниковий запас.
у різному віці книги по-різному впливають на нас. перші книги, казки, дитячі оповідання вчать дітей взає, доброту, послуху і багато чому іншому. у підлітковому віці книги відображають проблеми відносин між людьми, дорослішання, кохання і дружбу. у зрілому віці книги зачіпають питання різних сфер життя, будь то політика, культура, шлюб, старіння. улюблені книги, затерті до дірок, з заломанными куточками сторінок, переносять нас в літературні вигадані або реальні світи, щоб ще раз пережити солодкі моменти. з віком змінюється ставлення до книг, але “звичка до читання” повинна бути закладена ще в дитинстві.
деякі письменники висловлюють думку, що читач – це співавтор книги. не слід забувати, що справжній читач повинен аналізувати прочитане. автор, створюючи свій твір, викладає свої думки і бачення предмета,… але читач це все сприймає і переробляє під призмою свого досвіду, життєвої ситуації і світогляду. одна і та ж книга може бути сприйнята людьми по-різному. хтось побачить у ній комедію, хтось- трагедію, а хтось- нічого цікавого. виходячи з прочитаного, читач формує свою думку не лише про книгу, але і про автора, про світ, який той описує. він розповідає про свої враження, виносить судження про дії і характер персонажів, оцінює їх. не можна бездумно “проковтувати” книгу, це не буде істинним “читанням”. справжній читач готовий не тільки прочитати книгу, але і перечитати її для більш кращого розуміння сюжету, персонажів, задуму автора.
писемність зародилася давно, з’явилися книгодрукування, електронні книги. буде винайдено ще багато речей, але читання залишиться основним джерелом, будоражащем уяву. люди будуть читати, думати про прочитане і аналізувати, сумувати і сміятися. мені подобаються слова письменника ст. набокова: “хороший читач – це той, у якого розвинені уява, пам’ять, словниковий запас та який наділений художнім чуттям”.
print
Як занепала українська держава, що була за князів, Україна потрапила під чужу владу – польське панування. То були важкі часи.
Найбільше терпіли від панів польських селяни. Селянин був підданим панам, не був господарем на своїй українській землі, не мав волі. Пан мав над ним право життя й смерті. Селянин без дозволу пана не міг нічого ні продати, ні купити, не міг навіть піти в друге село.
Селяни були якби прикріплені до свого села. Тому називали їх кріпаками, а їхню неволю – кріпацтвом. Селянські діти не мали права на освіту й просвіту. Розумних хлопчиків пани польські брали до двора за слуг, робили з них своїх гайдуків. За найменший непослух жорстокі пани карали канчуками, били до крові, замучували до смерті.
Страшно терпіли наші люди від панського панування. Справедливості ніде не було, бо суд також був у панських руках. Один був вихід - покинути рідне село, родину, домівку і десь далеко шукати кращої долі. Хто був молодий, сильний і відважний, той прощався з родиною і з невеличким клуночком у руках ніччю втікав із села. Одні – у гори Карпати, де приставали до розбишацьких ватаг і нападали на панів-кривдників, відплачували їм за свою недолю.
Та більшість селян-втікачів мандрували в інші далекі сторони, - на славне, вольне Запорожжя. Запорожжя було багате: вся південна Україна аж до Чорного моря покрита безмежними степами, високими травами, плавними, повноводними ріками, наповнена всякою дичиною, рибою, різноманітною звіриною, птаством.
Дніпрові води утворили 9 найбільших порогів: Кайдак, Сурський, Поханський, Звонець, Ненаситець, Внук або Вовніч, Будило, Вільний, Гадючий.
Саме біля них на островах у плавнях поселилися втікачі, українські селяни. І назва їх – козак (що означає "вільний").
Та життя козаків було небезпечне від татар, що кочували у степах. Татари, це був дикий народ, що прийшов до нас із Азії. Татарське військо робило напади на українські степи, висилали шпигунів, щоб дізнатися, де можна знайти найбільшу здобич.
Було страшне горе тому селу, на котре напали татари. Вони окружали село з чотирьох сторін, підпалювали крайні хати, щоб викликати великий переполох у мешканців. Вчиняли розбій, грабували. З хат селянських виносили все: міхи муки, одяг, постіль, - все, що попадало в руки.
Хто боронився, того убивали, хто був безпомічний, того брали в полон або ясир. Куди пройшли татари, там лишалися тільки згарища, порожні хати, кров, тіла убитих.
Татари забирали наш люд у турецьку неволю. Під арканом, палючим сонцем, голодних і нещасних вони провадили бранців-українців до Криму. Кожен ішов, витираючи сльози, гірко ридаючи, бо кожний з них потерпів утрату: одному убили батька, другому – дитину, іншому – пропала вся родина.
У татарських містах Бахчисараю, Кафі були величезні торговиці, на яких вони продавали невільників. Нещасливі люди стояли рядами і чекали своєї долі. Купці з різних далеких сторін (найбільше турки і араби приходили і оглядали їх, так як на торзі оглядають худобу). Купець платив татарину плату, яку він хотів, забирав із собою невільників. Турки себе поводили дико. Не раз видирали дитину з рук матері, брата від сестри, чоловіка від жінки. Серед плачу і ридання прощалися бездольні люди, звичайно, назавжди.
Козаки. Отак життя у степах було дуже небезпечним. В будь-яку хвилину можна було попасти в руки татарам. Але хоч і було так тяжко тут жити, все ж таки знаходилися сміливі люди по містах і селах, збиралися разом, вибирали собі старшого, і зі зброєю в руках ішли на Запорожжя.
Татари старалися знищити українських поселенців. Але наші люди хоробро боронилися від ворогів, а не раз і самі ходили на татарські села, билися з тарарами, забирали їх худобу і коні, нищили їхні оселі.
Тих сміливих людей, що йшли в степи і воювали з татарами, називали козаками. Козак – це слово татарське, значить: юнак, молодець, вільний.
Від того, що козаки мешкали на Запорожжі або Низу, їх названо запорожцями або низовими козаками.
Запорозька Січ. З початку козаками були самі селяни і міщани. Але згодом до них почали прилучатися бідніші шляхтичі, а потім ішли на Запорожжя могутні пани.
Серед тих козаків був також князь Дмитро Вишневецький. Він був чоловік багатий, мав на Волині кілька сіл. Але кинув своє майно і почав козакувати. Вишневецький був досвідчений воївник і розумів: щоб побідити орду, треба мати добре військо. Він зібрав найсміливіших козаків, дав їм добру зброю і поїхав на острів Малу Хортицю.
Це був невеликий островець, але високий і скалистий, добрий до оборони. Це була твердиня козаків (Острів Хортиця).
Козаки викопали кругом глибокі рови, землю з них викидали на вали. Між валами стояли курені (це козацька хата з дерева, крита очеретом або звірячими шкірами).
Козацька фортеця була міцною. Вони назвали її "Січ" – від слова сікти, рубати. Себе називали козаки Січовиками.