С незапамятных времен курица у людей была предметом шутливых насмешек. Она не летает, хотя имеет крылья, не вьет гнезда, боится воды, не видит в темноте, пуглива, глупа. Недаром говорят, что рак — не рыба, а курица — не птица. Отсюда и выражения: «курам на смех» (даже глупые куры и те смеются); «мокрая курица» (о человеке, имеющем жалкий вид); «нацарапал, как курица лапой» (о неразборчивом почерке); «куриная память» (о забывчивом человеке); «раскудахтался, как курица» (о болтливом человеке); «бродят, как куры» (о праздных зеваках, бестолково слоняющихся туда-сюда). Хорошо смеется тот, кто смеется последним — крыл. сл. Выражение это принадлежит французскому писателю Жану Пьеру Флориану (1775 1794), употребившему его в басне «Два крестьянина и туча»
Щедра горобина Скакав якось горобчик маленький по снігу - веселий,пісню наспівує.Аж раптом на ньго вовк як кинется! Злякалося пташеня,полетіло,як змогло,не високо,літати як слідує ще не навчилося.Наздогнав вовк бідолашного горобчика та за крильце - хвать! - і поранив.побігло птпшеня по снігу,а вовк уже близько,от-от і зараз схопить. Раптом трапилася горобчикові на дорозі горобина - велика,росла,і ягідок повно. - Куди ж ті так біжиш,горобчику? - запитала вона. Горнобчик і каже: - Я,матінько-горобино,від вовка лютого тікаю! Та крильце моє... Не встиг горобчик доказати,аж тут вовк уже наздогнав.Горобина його як вдарить гілкою,що у того й сльози з очей.Він кинувся на ненависну горобину,а та як почала його бити гілками,що ой леле! Вицарапала його усього,а той зо страху й втік. І тоді добра горобина почала подгодовувати бідне пташеня до самої весни,піклувалася про нього,наче про синочка свого,а коли те одужало,то подякувало воно горобині та й полетіло до родичів. - І щоб я робив без тебе? - сказав наостанок горобець горобині. - Помер би,мабуть...
Хорошо смеется тот, кто смеется последним — крыл. сл. Выражение это принадлежит французскому писателю Жану Пьеру Флориану (1775 1794), употребившему его в басне «Два крестьянина и туча»
Скакав якось горобчик маленький по снігу - веселий,пісню наспівує.Аж раптом на ньго вовк як кинется! Злякалося пташеня,полетіло,як змогло,не високо,літати як слідує ще не навчилося.Наздогнав вовк бідолашного горобчика та за крильце - хвать! - і поранив.побігло птпшеня по снігу,а вовк уже близько,от-от і зараз схопить. Раптом трапилася горобчикові на дорозі горобина - велика,росла,і ягідок повно.
- Куди ж ті так біжиш,горобчику? - запитала вона.
Горнобчик і каже:
- Я,матінько-горобино,від вовка лютого тікаю! Та крильце моє...
Не встиг горобчик доказати,аж тут вовк уже наздогнав.Горобина його як вдарить гілкою,що у того й сльози з очей.Він кинувся на ненависну горобину,а та як почала його бити гілками,що ой леле! Вицарапала його усього,а той зо страху й втік.
І тоді добра горобина почала подгодовувати бідне пташеня до самої весни,піклувалася про нього,наче про синочка свого,а коли те одужало,то подякувало воно горобині та й полетіло до родичів.
- І щоб я робив без тебе? - сказав наостанок горобець горобині. - Помер би,мабуть...