Пену дією іншого преди 1. Прочитайте речення. Знайдіть дієприкметники й визначте, чим вони подібні до
інших дієслівних форм, а чим — до прикметника.
1. У хаті тихо німували дбайливо припасовані на стінах мамині руш-
ники. 2. На покуті, прикритий доморобною скатертиною, за до
застілля ясеновий стіл, змайстрований батьковими руками. 3. Раптом мені
закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, на-
мочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і ви-
йшов на подвір'я (3 тв. В. Скуратівського). 4. Гай осміхається до них ос-
таннім промінням заходячого сонця (М. Коцюбинський). 5. Здавалося, ліс
уже дрімав, засипав і тільки через сон дивився з гори освіченими верхами
на заходяче над Богуславом сонце (І. Нечуй-Левицький).
2. І. Запишіть дієприкметники у дві колонки: 1) доконаного виду; 2) недоконаного
виду.
Скривлений, шукаючий, змальовуваний, прогірклий, вихований, охля-
лий, лежачий, знаючий, стиснений, заскорузлий, міцніючий.​

Мова - найцінніший скарб народу
Рідна мова
У кожного народу є його найбільша коштовність — це його мова. Саме в мові народ звеличує і стверджує себе в історії. Мудрість віків народу передається через рідну мову.
Українська мова — одна з таких мов, що зберігає не лише мудрість віків, але й розвивається далі завдяки своїм письменникам, поетам, науковцям. Мова дозволяє народові бути народом, українська мова визначає, що є український народ. Бо не стане мови — не стане народу. Тому наше завдання зберігати мову, передавати її нащадкам. Українська мова частіше стала використовуватися в побутовому спілкуванні, її частіше можна почути в магазинах, транспорті. Приємно, що люди з повагою ставляться хто як до рідної мови, а дехто як до державної. Річ у тім, що в Україні проживають і інші народності, які мають за рідну іншу мову, але вони мають поважати мову народу, серед якого вони живуть.

Мова. Навчатись їй так просто й одночасно так складно. Україн­ська мова живе всередині нас. Навіть не вивчаючи її, без проблем ро­зуміємо, бо це наша мова. Ми українці, і нам соромно не знати своєї власної мови, соромно не намагатись розвивати своє мовлення. Так, українську мову ми вчимо в школі, але для справжнього володіння нею цього недостатньо, треба самотужки додатково зай­матись. Необхідно багато читати. Читати вголос і про себе, читати не лише художню, а й публіцистичну літературу. Саме таким чином я покращую свій лексичний словниковий запас, вчусь володіти лі­тературною мовою. І чим більше я читаю, тим кращим, і я це помічаю, стає моє мовлення. Але всі ці знання так і залишились би в теорії, якби я не спіл­кувався. Спілкуючись рідною мовою, я можу помітити свої власні помилки, виправити їх. Слухаючи своє мовлення, я помічаю, чого мені бракує, на що звернути увагу, з чим виникає найбільше про­блем, де найбільше помилок. Останнім часом у нас приділяють велику увагу українській мові. Ми частіше чуємо її — і по телебаченню, і по радіо, і навіть на вулиці. Завдяки телевізору та радіо ми, непомітно для самих себе, вивчаємо мову, вчимось розуміти її. До речі, диктори надають інфор­мацію суто літературною мовою, враховуючи всі вимоги до її вимО­ ви, і це для нас корисно. Отож, ще один засіб навчання мові — це телебачення та радіо. Я намагаюсь уважно слухати, запам’ятовува­ти, одним словом — навчатись. Так, це складно. Процес пізнання дуже повільний, тут немож­ливо поспішати. Навчатись необхідно вдумливо, старанно, інакше найголовнішого можна не помітити. Але я не боюся складнощів, невдач, адже я працюю, отже — розвиваюсь. Без мови немає жодної країни, а це значить, що я зобо­в’язаний знати свою мову, адже «мова — це щось далеко більше за механічний зв’язок між людьми, це відбиток свідомості людини — це прояв її».