Один чоловік орав у полі. Приходи до него вовк і питає його: — Що ти робиш, чоловіче? — Орав, а тепер сів та й їм хліб. — Ану дай і мені. Хочу знати, чи він хороший. Той дав йому кусочок. Вовк з’їв та й каже: — Хороший. Як ви його робите? — Як роблю? Зараз орю і сію. — Як виорати і посіяти, то що, вже хліб? — Та нє, — каже, — чекай. Ти так скоро хочеш. — А що більше? — Заволочу. — Та й уже хліб? — Та нє, — каже, — почекай. Воно буде сходити, рости. — Та й виросте хліб? — Нє, — каже, — чекай. Це так скоро не буде. Воно буде достигати. Та й достигне. — Та й уже хліб? — Е нє, чекай. Треба його жати і в’язати. — То що, вже хліб? — Нє, — каже, — чекай. Треба ще поскладати його. — Та, — каже, — що, вже хліб? — Та нє. — А що ж ще? — Треба його повозити додому, дома змолотити. — Та що, вже хліб? — Та ще нє. — А що ж? — Треба його вивіяти. — А як вивіється, то вже хліб? — Е нє, чекай. — А що ж іще? — Завезти до млина та змолоти. — А як змелеться, то вже хліб? — Е нє, чекай. Треба привезти його додому. Жінка на сито висіє. — То вже, — каже, — хліб? — Нє, треба його розчинити. — А як розчинити, то вже хліб? — Е нє, як розчинити, то воно сходи. — І вже хліб? — Е нє, жінка його виробляє. — А як вироби, то же хліб? — Нє, треба накласти вогонь у печі. — То вже хліб? — Нє, чекай, треба добре напалити і посадити хліб у піч. — А як посадити в піч, то же хліб? — Е нє, почекай. — Е, як так довго чекати, то не треба мені хліба. Буду на м’ясі жити. І пішов вовк у ліс.
У цей час у місті Упсалі було собі двоє студентів. Одного звали Щасливець, бо йому завжди таланило, а другого — Невдаха, бо йому ні в чому не велося. Щасливець мешкав у маленькій кімнатці на горищі і, хоч був бідний, ніколи не втрачав доброго гумору. Того дня, як ворон Батакі попав у «сірчану кухню», Щасливець мав іти здавати свого останнього екзамена. Вранці він устав і подумав, як усе добре складається. Друзі та вчителі його люблять, скоро він скінчить університет, дістане добру посаду. Навіть дивно, що йому так щастить. Студент поснідав, відчинив вікно і сів до столу ще раз дещо повторити. «Власне, мені можна було б уже й не заглядати в книжку, — міркував він,— адже я все знаю. Та нехай помучуся востаннє, щоб сумління було чисте».
Щасливець мешкав у маленькій кімнатці на горищі і, хоч був бідний, ніколи не втрачав доброго гумору.
Того дня, як ворон Батакі попав у «сірчану кухню», Щасливець мав іти здавати свого останнього екзамена.
Вранці він устав і подумав, як усе добре складається. Друзі та вчителі його люблять, скоро він скінчить університет, дістане добру посаду. Навіть дивно, що йому так щастить.
Студент поснідав, відчинив вікно і сів до столу ще раз дещо повторити.
«Власне, мені можна було б уже й не заглядати в книжку, — міркував він,— адже я все знаю. Та нехай помучуся востаннє, щоб сумління було чисте».