Переказ качанивська садиба

Сонце ненависно блиснуло мені в очі. Як це зле, вставати так рано до школи, коли ти з хлопцями грав у футбол чотири години. Ну... але потрібно! Потрібно вчитися, потрібно докладати зусиль до навчання, щоб досягти успіхів у житті... аррр... як мене все це дістало, краще б поспав ще хвилин тридцять. Все... капут! Мама йде, тепер я точно не посплю.
З великими труднощями і стогнанням я встав з ліжка і пошкандибав до ванної. Скоренько помився, вдягнувся в форму і сів снідати. Не вистачало болю в спині і ногах, зіпсутих нервів зранку, та й тепер я ще маю їсти той “смаченний” борщ. Але це я також розумію: треба харчуватися вітамінами, які помагають організму краще функійонувати та розвиватися. Ммм... краще з*їм канапку з ковбасою.
Пройшовши метрів з тридцять я зрозумів, що щось мені легко ідеться Я став на місці, закусив губу, попробував ніяк не висловлювати своїх думок, про те, яке прекрасне сонце сліпить мені очі, обернувся і пішов назад додому за портфелем.
Уже нікуди не спішучи, я вирішив пройтись до гімназії. Знову та сама дорога, і дерева, і кущі, але дивлюсь... і чи то здається мені, чи то справді хтось махає рукою, а ззаду нього величезна, блискуча літаюча тарілка. Я подумав, що перший урок і так історія, а вчителя нема, тому піду порозглядаю, що там за чудо-юдо прилетіло.
Тарілка знаходилася на подвір*ї одинадцятої школи тому підійшов ближче до неї. Побачив, що коло тої тарілки бавляться діти, тобто не бавляться, а грають у футбол. Замітив також я там одного малого зі свого подвір*я. Підійшов до нього і питаюсь: “А чого ви тут граєте? Хіба не бачите хто тут стоїть?”. Той на мене подивився і зі здивованими очима і питає: “Хто?”. Я нагнувся трохи і сказав, що то інопланетний мешканець. В душі сміявся, коли хлопчик розказав мені, що вони думали, що то новий директор приїхав на лєксусі. Жарти жартами, але всетаки тут було щось не так... Цього разу інопланетянин підійшов до мене сам. Вбраний у сріблястий костюм, з якоюсь штукою на голові, він простягнув до мене руку, але зрозумівши, що я не привик бачити руки з довгими пальцями і присосками на кінцях, забрав її. Коли поцикав якісь кнопки на тому приборі на голові, почало щось там гудіти, стріляти, струмити... Я фізику і так не люблю, а тут він мене ще дістає... Нарешті закінчив. Через двадцять хвилин, зрозумів, що той прибор — це перекладач слів і фраз між нами, що він прилетів з Марса, і що він уже десять хвилин старається вимовити українське привітання: “Здоровенькі були”. Полилась у нас розмова. Виявляється, що він мегі-красунчик на своїй планеті, бо красота в них визначається тими присосками на руках. І ще він везе з собою дітей... на екскурсію по цілій планеті, бо путівка на три дня. В самому кінці нашої розмови, я всетаки дізнався, що він шпигун і хотів непомітно проникнути сюди. Він сказав, що я йому сподобався і що він не візьме мене не експерименти, але ще й запитав, які національності найкраще підходять для дослідів. Я, як порядний, чесний, побожний українець порадив йому завітати до наших східних побратимів. Кажу, в Росії люди розумні: політикою займаються, техніку виробляють, ракети штампують. Ой зрадів я, коли той сказав, що залетить до Росії. Скривившись, я потиснув йому руку. Ан-112 (так його звали) вернувя до свого лєксуса і полетів... не залишаючи за собою слідів, крім тої стометрової ями де він приземлився.
Подивився я на годинник: пройшло три години. Зрозумівши, що діла з цього не буде я знову з легкою ходою ішов, але вже не до гіманзії, а додому.

У людини завжди є вибір: можна весь час намагатися наблизитися до ідеалу, який сам для себе вибрав, а можна зовсім не зважати на ідеали; можна вивчитися і продовжувати кар’єру вченого, а можна збирати сміття на подвір’ях. Багато чого можна зробити людині. Але, мабуть, не зможе вона вибрати дві речі — матір і Батьківщину. Ці два мотиви пронизують усю творчість Василя Симоненка — вірного сина обох матерів.Задивляюсь у твої зіниціГолубі й тривожні, ніби рань.Крешуть з них червоні блискавиціРеволюцій, бунтів і повстань.Ось вона, знедолена, але не скорена Батьківщина. Вона завжди дасть гідну відсіч своїм поневолювачам, адже поряд твої діти, які і роблять революції, бунтують, повстають проти гноблення. Василь Симоненко є одним з цих дітей. Він не здатен мовчати, коли знущаються над його рідною Батьківщиною. Лине його крик над усією Україною, пробуджує від давнього сну патріотів. Ліричний герой Симоненка запевняє усіх «приблуд» та «байстрюків катів осатанілих»:Народ росте, і множиться, і дієБез ваших нагаїв і палаша.Під сонцем вічності древніє й молодієЙого жорстока й лагідна душа.Не можна знищити той народ, який має у своєму великому серці невгасиму любов до рідної землі, до своїх батьків. Недарма здавна однаково називають і Батьківщину, і матір — ненька. Ліричний герой Василя Симоненка не може і не хоче відокремлювати цих двох «жінок» одну від одної. Та й сама мати знає, що рідна земля, як і вона сама, будь-коли прийме своїх дітей, якби погано їм не було: «За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата».Мені здається, що це розуміє кожен з нас. Як би ми не були далеко від матері, від Батьківщини, ми відчуваємо той неповторний зв’язок, який ще з дитинства проклав свій міст між нашою пам’яттю і вічними цінностями — любов’ю до матері і Вітчизни. Відстань не в змозі заглушити справжніх почуттів, навіть коли людина навічно залишає рідну землю і рідну матінку. Тому знову і знову чує ліричний герой переконливі слова:Можеш вибирати друзів і дружину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.Можна вибрать друга і по духу брата,Та не можна рідну матір вибирати.Мати та Батьківщина — це не рукавички, які можна скинути з руки. Не можна пояснити той духовний зв’язок, який неможливо перервати нічим: ані роками, ані пересторогами, ані кордонами. Скільки тому підтверджень та прикладів! Безліч героїв гинули за рідну землю, за рідну матінку. Нічим, окрім великої любові, це неможливо пояснити. І я вірю, що саме любов говорить словами ліричного героя Симоненка:Україно! Ти для мене диво!І нехай пливе за роком рік,Буду, мамо горда і вродлива,З тебе дивуватися повік.Людина і рідна земля — нерозривні одиниці одного цілого. Роз’єднати їх — значить загубити людську душу, значить знищити рідну землю, бо без синів та дочок вона буде мертвою. Я гадаю, ми не повинні забувати про свої почуття до двох матерів, щоб згодом, через роки, про нас пам’ятали наші нащадки, а не дивилися з доріканнями, що не змогли ми зберегти свій дім. Краще нехай звучать поезії Василя Симоненка, який знав, що найвищих, найкращих почуттів заслуговують у цьому світі лише дві матінки — рідна ненька і рідна земля. «Вибрати не можна тільки Батьківщину», «та не можна рідну матір вибирати», — ці два рядки, на мій погляд, повинні стати гаслом усіх справжніх патріотів, всіх вірних синів і дочок.