Переписати речення в зошит, розставляючи розділові знаки! Над вставними словами надписати ВС

Здавна наші пращури склали символічну систему духовних цінностей, яка безперечно передається від покоління до покоління. З часом вона дещо змінюється, доповнюється, але без сумніву головними завжди залишаються людська доброта, порядність, почуття гідності, любов до рідної землі та її народу, працелюбність, лагідне піклування про малих та старих, протистояння злу... Мабуть можна ще дуже довго перелічувати ті якості, які роблять людину Людиною. Та безумовно праматір'ю, їх основою, є доброта. Її нам дарують з перших хвилин життя батьки, потім - вихователі, вчителі, сторонні люди. Ця доброта немовби стає в душі тим ґрунтом, на якому зростають-квітнуть усі інші духовні цінності. І от, коли доброта стає твоїм натхненням і зіркою - дороговказом, ти гадаю можеш і собі, й іншим щиро зізнатися: "Я - щаслива людина!" (За В. Сухомлинським)

Духовність – це внутрішній світ людини, зв’язок людини з релігією.Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття.духовна людина не обов’язково повинна належати до якоїсь релігії, для неї найголовніше — мати віру.Справді, серед людей панують різні погляди на духовність. Написано тисячі книжок про те, як розвинути духовність, але ті, хто їх читає, і далі відчувають порожнечу та замішання.Головним у духовній культурі особистості є активне, творче та відповідальне ставлення до життя - до природи, іншим, перед самим собою. Ознака духовної культури особистості - готовність особистості до самовіддачі та самовдосконалення.

Лісова пустунка
Якось влітку ми з татом пішли у ліс по гриби. Довго ми ходили лісом і раптом я почув стрекіт - спочатку з одного боку, а потім з іншого. "Хто це стрекоче?" - спитав я у тата. "Хось жартує над нами!". Тато посміхнувся і сказав: "Це руда пустунка-білочка. Ось вона, дивись!". І тут я побачив білку, яка сиділа на гілці сосни і стрекотала. Ми пригостили лісову пустунку горішками, поклавши їх на землю. Білочка хутко перетаскала горіхи у свою домівку, а потім підійшла до нас, щось прострекотала і побігла геть. Мабуть, так вона подякувала нам.