І. Перепишіть, розкриваючи дужки. Підкресліть частки. 1. Все так (же) над озером мріє калина, де юність моя протекла. 2. Пішов (би) я в Україну, пішов (би) додому, там (би) мене привітали, зраділи (б) старому. 3. А серце б'ється, свіжий вітер дише, не (мов) би хоче остудить чоло. 4. Сьогодні йому, як ні (коли), хотілося (чим) скоріш виїхати за місто. 5. Не так (то) робиться все хутко, як швидко оком ізмигнеш.

6. Гукати в минуле — даремна турбота, гукай у майбутнє — хто (небудь) почує.

​

Овіяний легендами за життя, кальницький (вінницький) полковник, видатний діяч періоду боротьби проти шляхетської Польщі, Іван Богун залишається легендарним і понині. Незвичайна доля цієї людини викликає пошану нащадків. У 1648 році Іван Богун очолював
Вироби майстрів XIX ст.: а) металеві люльки; б) порохівниці (Станіславська обл.) Талант полководця й особисту хоробрість Богун виявив у Берестецькій битві 1651 року. Татарське військо, очолюване ханом Ісламом-Гіреєм III, спочатку виступало союзником селянсько-козацької армії, а потім залишило поле бою, захопивши в полон гетьмана Богдана Хмельницького. Козаки, обравши наказним гетьманом Івана Богуна, мужньо боролися. Завдяки лицарським якостям, досвіду Богун вивів українське військо з оточення.
Пізніше були оборона Умані (1654-1655), Охматівська битва, де було розгромлене польське військо на чолі з С. Чернецьким.

Не так давно по телевізору була передача для дітей «Шкільне містечко», і ведуча запитала: «За що ви любите свою школу?» От я й замислився: а й справді, за що? Дивне питання. Душею розумію, а словами передати дуже важко. Інколи думаєш: чи скоро вже канікули, а то все уроки та домашні завдання, хочеться й відпочити. Ну, частіше такі думки бувають наприкінці весни, коли вже й сонечко припікає, за вікном пташки галасують. А потім згадую, як влітку не можу дочекатися початку занять, і починає снитися школа майже кожну ніч, і хочеться вже чогось новенького, цікавого, а не тільки м'яча у дворі ганяти та допомагати батькам на городі. Мабуть, за те я люблю свою школу, що вона для мене близька й рідна, і кожен день я відчуваю турботу про себе всіх її працівників. І нехай мої вчителі інколи вичитують мені за мої пустощі — все ж таки я хлопець, та ще й не дуже тихий; все одно не можна на них за це ображатися, бо вони хочуть, щоби я виріс справжньою людиною, тому й не байдужі до моїх вчинків. Звичайно, я намагаюся виправдати їх довіру до мене, бо дуже вже хочеться, щоб моя школа коли-небудь у майбутньому змогла мною пишатися, як зараз пишаємося ми нею.