Перепишіть у зошит текст, розставивши пропущені розділові знаки та букви, розкриваючи дужки в реченнях із відокремленими обставинами й означеннями. Наближався ошатний вечір. Поп..лясті стрижі черкаючи крильцями Машонині боки в..черяли біля неї оста..іми літніми мушками. Обвіваючи крильцями неговіркого мене стрижики ловили мушок, що вилися й понад моїм нагрітим від ранку (не)холодним для них картузом. Орлик набіганий досхочу ледве за возом плентався. Його зд..вовані очі надивл..ні на досі незнаний простір і волю опускалися в дрімоту. Лише Султанчик звісивши кінчичок язика гасав біля нас у (не)давно скошеному по шию, уже безголовому соняшничин..і. Раз по раз цуцик вигулькував з нього, аби поглянути, що ми в нього є, що ми нікуди не ділися, і знову щезав у тім сизосинім паліччі. Від (не)впинного шохання Султанчиків мокрий чорненький носик аж розпух набрякши (За М. Вінграновським).
даю 50 б
“Зоре моя вечірняя”
Зоре моя вечірняя, Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Вітки розпустила,
А над самою водою
Верба похилилась.
Ця пісня написана на слова Т. Шевченко і музику Я. Степового.
Коли я слухаю її, стає сумно, спливають образи заходу над річкою, широких схилів Дніпра; красивих дерев, які опускають свої вітки до самої води. І я думаю – яка ж красива природа в наший рідній Україні, як красива душа поета, що склав пісню; і як тонко відчув композитор смуток і надію її слів.
А більше всього мені подобається мамин голос – тихий, сумний, рідний. І я відразу хочу їй чимось до або її втішити. Адже вона – моя найрідніша людина!