Перепишіть уривок, підкресліть слова, в яких наявні позиційні чергування голосних звуків. З’ясуйте причини цих звукових змін.
Догоряло літо на далеких стернях. Відходив серпень, запаливши
наостанку білі вогні пізніх гречок.
Вже й вересень сурмить у високому небі журавлиними ключами. Скоро
початок навчання в школі. А поки що на узгірку тихо. Молоді яблуньки
тримають на вітах червонобокі яблука, сливи голубіють поміж зеленого листу.
От уже й заплодоносив шкільний сад. Серед осінньої краси саду стоять
невеликі будинки, які кілька років тому бачив у мріях один лише Василь
Олександрович. Головний корпус школи розширився удвічі, навколо будівлі
підросли акації і клени, дикий виноград в’ється при вході, ніби сплетений
самою природою вінок — на щастя (І. Цюпа).
Тато, можна тебе на хвилинку?
– Так, Віто, що тобі?
– Тато, поясни мені, будь ласка, одну річ. Літні канікули – вони ж призначені для відпочинку? Вони ж є для того, щоб діти відпочивали?
– Ну так, звичайно. Літні канікули призначені для відпочинку школярів.
– Тоді чому нас змушують вчитися на канікулах?
– Віто, що це означає – змушують вчитися?
– Чому нам задають читати книги на канікулах? Подивися, цілий список!
– Ну, то й що тут такого? Нам теж в школі задавали читати книги на канікулах.
– Тут у списку цілих десять творів!
– Дочко, вам їх задали для того, щоб під час навчального року вам було легше вчитися.
– Щоб ми втомилися ще влітку, чи що?
– Навіщо так грубо? Наприклад, у жовтні ви проходите якийсь твір з літератури. А ти вже прочитала його влітку! І вже знаєш, про що він, хто головні герої.
– Ах, тату! Але ж влітку так хочеться відпочивати! Я прочитала дві книжки і більше не можу!
Не можу і все!
– Доню, потім тобі буде важче, залишиться менше часу читати. Дивись сама. Щоб ти потім поганих оцінок з літератури не отримувала!
– Ну, я вже постараюся! А читати все одно влітку не буду! Я зараз нічого не запам’ятаю.
Я на пляж хочу!
– Ох, донько, донько…
Твір на тему: Діалог на тему “Літні канікули”
Але у мене болить душа за Україну. Все частіше її синє небо затягує хмарами темряви, поля пшениці поглинаються пітьмою. Ні, це не осінь з її зливами, вітрами, холодом. Це навіть не зграї чорних воронів. Це народ України нищить свою Батьківщину-матір. Голими руками бере за горло і повільно, але впевнено душить. Не весь народ, але достатня для цього його частина. Горлом України для мене є рідна мова. Слово, яке з самого дитинства я чую від мами. Слово, яке я чую рідною, солов’їною мовою. Зі слова починається все: знайомство і розлука, війна і мир. Слово, по суті своїй, може вилікувати і вбити. І найголовніше, словом розпочинається народ, нація, країна. А наша країна закінчується словом. Вірніше, закінчується на слові. На російському слові. На російському сові з українських вуст.
Давайте не ховати очі, не відвертати погляд, дивитися на правду без образ. Ми нищимо українську Україну. Ми нищимо себе в Україні. Ми нищимо Україну в собі. А ким ми хочемо стати? Ким ми бачимо себе в своїй державі? Росіянами? Нічого не маю проти. Але для чого ж тоді наші батьки, діди, мільйони наших прадідів відстоювали нашу країну? Навіщо вони гинули в боях, на війнах? Чому вони в умовах страшного голоду їли їжу з листя верби? Для збереження нації? Для того, щоб зберегти вроду українок, мужність чоловіків чи з надією на хороше майбутнє для власних дітей? Мабуть, вони хотіли виховати прихованих ворогів держави. Тих, хто зрадить мову і прийме у брати росіян? Дружність між народами це добре. Але ким бачать нас росіяни? Хохлами? Малоросами?
А чи не вважають українці, що їх тримають за братів? Що розмовляючи спільною мовою ми єднаємося? А чи беруть до уваги ті ж російськомовні українці, що росіянам не зовсім приємно чути від нас російську. «Як? Чому? Що ви таке кажете?» — здивується українець.
А ви лише вслухайтесь в цю російську! Це ж паплюження мови! Це виклик, кинутий в сторону наших східних братів. Тож чи для цього ми живемо? Хіба нищення української і паплюження російської мови є покликанням нашого народу? І покажіть мені україномовного росіянина — я дам вам цукерку.
Велика зброя в нас закладена —
Це слово. Велика сила, міць абияка!
Нехай воно й звучить на різних мовах,
Але на рідній порве всі засови,
Розірве пута вічністю в віка.
Не знаєш слова рідного – ти не живеш.
Не знаєш слова – все одно людина.
Але хто знає слово – той без меж.
Той вірно любить, плека Україну.
Питання мови дуже болюче для мене. Його можна обговорювати безкінечно. Ну або хоча б до тих пір, поки українці не заговорять рідною мовою. Ой,вибачте, я вже сказала, що безкінечно.
«Україна для українців!». Знайомі слова? Думаю, так. Саме так наша влада нагадує нам хто ми. Чи що ми. І чомусь складається враження, що українцями вони вважають лише самих себе.
Та що нам? Ми ж їздимо на розкішних машинах, живемо в триповерхових будинках, і їмо баночку чорної ікри щоранку до чаю. Стоп. Щось не те. Невже я щось наплутала? Щось мені підказує, що старенька бабуся з села, яка у свої 80 випасає корову і чекає 600 гривень пенсії щоб заплатити за світло і газ, зі мною не погодиться.
Ми, українці, працьовитий і красивий народ. Та все більше закордонних будинків прибирають українські руки. Зрада Батьківщини? А що ж залишається робити? Скласти руки і чекати свого часу? Чи вбивати і красти? А ті, хто і працюють, віддають частину зарплати «державі». То чому ж ми їздимо розбитими дорогами, а «держава» забудовує для свого користування все більше і більше територій.
Ми говоримо: «Як важко жити!». А що ж ми робимо для того, щоб це було не так? Стоїмо осторонь з нещасним виглядом? Життя ніколи не було легким. Звернімося до історії: хвороби, війни, голод. Та народ не здавався. Люди боролися. Фізично, морально. Вони гинули. А ті, хто виживав, знали справжню ціну життя. Тож і нам, сучасним, потрібно не просто вистояти в скрутний час, а зробити все можливе для того, щоб такий період не наставав.
Людино, що чекаєш ти?
Ми й так багато часу уже згаяли!
Нам відкривати ще б нові світи,
А ми старих, на жаль, іще не знаємо.
А яка багата культура України! Пісня, вишиванка, мова. І не біда, що молодь слухає той же реп. Нічого страшного, що замість вишивки одяг прикрашають вульгарні написи чи малюнки, а в мові ми чуємо суржик. Я вірю, що молодь переросте все це. Що пізніше, ставши самостійними, молоді люди свідомо повернуть на дорогу справжнього українця. Я так думаю, я в це вірю. Це моя мрія.
А мріяти, на мою думку, корисно. І не відомо яка в нас доля. Відомо лише одне — все в наших руках.