Пересказ текста Мама. Матінка. Ненька... Чи е на світі прекраенmi слова?
Уявляю образ, знайомий до болю: добpі очі й лагідні руки, знія-
ковіла посмішка й горда постава. А десь із глибини дитинства
долинає колискова: «Соньки-дрімки в колисоньки, добрий розум
в головоньки». Що за отим тихим сnівом? Яка туга? Яка печаль?
Образ матері
жди. Мати схиляеться над тобою, коли ти малий, Мати бере на
себе твій біль, коли ти у скруті. Мати готова затулити тебе со-
бою від нещасть. В українській літературі цей світлий образ
завжди був не літературним переонажем. Мати-земля.
Мати-Батьківщина. Мати-надія на відродження. Недаремно
майже в уciх наших письменників
Iвана Франка, Лесі Украйнки до сучасних
ка, Ліни Костенко, Бориса Олійника
численні твори. Материнські любов і відданість, материнські
печаль і велич оспівано в тисячах віршів, сотнях поем і пісень.
У них постае образ жінки, що не тільки дає нам життя, а й
учить: «Як виростеш, моя мала дитино, то мудрим будь і муж-
нім будь в житті». Це слова Андрія Малишка, чи не найлірич-
нiшого з поетів. Саме він подарував нам «Пісню про рушник»,
де пронизливим щемом відгукується в серці «незрадлива мате-
ринська ласкава усмішка і засмучені очі хороші, блакитні..»
«Від матері
Веснянка в гаях»,-так Микола Сингаївський освідчуеться в
любові до неньки.
- символ добра і злагоди. Так було i буде зав-
від Тараса Шевченка,
Дмитра Павлич-
-цій темі присвячено
- слово, і пісня, і хліб. Перша ластівка в небі.
А чи зможемо ми з вами передати це розуміння всім прий-
дешнім поколінням? Чи навчимо нес стини, шо,
скільки б тобі не було років, для матері ти завжди залишаешся
безпорадним хлопчиськом чи дівчинкою, що потребує тепла,
співчуття, довіри?
Коли ми починаємо дорослішати, то часом забуваємо про
де, відчуваючи себе всесильними. Але ця «всесильність»
arато в чому залежить від того, що десь- може, далеко,
може, близько,-є серце, яке за тебе болить, е людина, ладна
будь-що, аби побачити на твоєму обличчі не смуток і
ркоту, а впевненість у собі й лагідну посмішку.
​

Мій улюблений куточок природи знаходиться просто перед нашим будинком. Це палісадник — невеликий обгороджений садок. Розбив його один з мешканців нашого будинку, Віктор Іванович. Щодня його можна було бачити в цьому палісаднику. Він доглядав за вишневими деревами, які щедро плодоносили, яблунями, абрикосовими деревами. Є в палісаднику і ягідні кущі. Тут ростуть і звичайні дерева: липа і горобина. І немає вільного клаптика землі, не рахуючи стежин. Просто до невеликого фарбованого ослона тягнеться квіткова грядка. Огорожа палісадника нехитра. Вона зроблена із сухих гілок дерев. Згодом Віктор Іванович уздовж всієї огорожі посадив дикий виноград, і невдовзі за живоплотом важко було розгледіти людину. Можливо, через цю огорожу ми не відразу звернули увагу на те, що Віктор Іванович перестав там з’являтися. Від сусідів довідалися, що він занедужав і його відвезли до лікарні.Одного разу увечері я зайшов у палісадник, присів на ослін. Мені здалося, що от-от скрипне хвіртка і увійде Віктор Іванович. Цей куточок природи відкрився мені з іншого боку. Всюди відчувалася турботлива рука літньої людини. Кожне дерево, у тому числі липа і горобина, акуратно обкопані. Між квітами на грядці жодної травинки. Коли одні квіти закриваються на ніч, інші розпускають свої пелюстки.Палісадник — це не тільки мій улюблений куточок. Сьогодні поруч зі мною, нітрохи мене не боячись, про щось сперечалися горобці. На горобину присіла сорока. Вона поглядала то на мене, то на горобців.Повіяло прохолодою, гостро запахла резеда. Я піднявся. Горобці навіть не звернули на мене уваги.«Завтра я обов’язково провідаю в лікарні Віктора Івановича», — вирішив я.

"Аксіоматичним є те, що знання державної мови є обов`язковим, це наше логічне і етичне ставлення до української мови як державної"
"Той, хто не говорить державною мовою країни, у якій живе, або гість, або найманець, або окупаний..."
«Людські мови – як і все у природі – мають свої характерні риси, своє неповторне лице, свій образ. Має такий образ і українська мова. Який він, цей образ? Українська мова сьогодні – це арена боротьби між уявою і штампом, між пошуком і зашореністю, між летом і повзанням…» Віками народ витворював собі мову. Від звука, слова – до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Серед них – світові шедеври. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі. Україна дала людству геніальних мислителів, поетів. Українська мова – сформована цивілізована, працьовита, талановита. І ця нація перестає бути нацією, відхрещується від себе, від своєї мови, від того, що є скарбом душі і думки. Історія дала нам шанс.

Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб стати нарешті собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, суспільство, потрібно насамперед відродити нашу мову.

Стереотип українська мова має два осереддя: перше – милозвучна мова, навколо якого групується визначення української мови як приємної, м’якої, лагідної, материнської, друге – державна мова, до якого тяжіють визначення нормативна, літературна, жива, сучасна, перспективна.

Рідна мова - найкоштовніший скарб, найцінніший дарунок і наймогутніший оберіг. Мова для людини - що крила для птаха: він їх не почуває, але без них ніколи не здійметься до небес.

Тема збереження рідної мови, рідного слова актуальна в наші дні, а в нашому місті особливо. Прикро чути, як молоді люди соромляться говорити рідною мовою, зраджуючи цим себе, свою родину, свій рід...А тим самим втрачаючи свою людську гідність, бо мова є осереддям людської гідності. Людина, яка втратила свою мову, - неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови, таких людей можна назвати мовними мутантами. 

Мова – явище космічне. Бо слово – струмопровід космічної енергії.

- Що таке слово? – Запитуєш себе. І чіткої відповіді дати не можеш.

- Ну що б здавалося слова?

Слова та голос – більш нічого,

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує.