У житті людському різне трапляєтся.Іноді все,що відбуваєтся з тобою,здаєтся цілком логічним і зрозумілим наслідком зробленого тобою раніше, і тобі здаєтся,що твоя доля повністю у твоїх руках,і ти все тримаєш під своїм контролем.А іноді деякі ситуації й події звалюются на тебе, мов сніг на голову.Народна мудрість каже: Посієш вчинок - пожнеш звичку.Всім хочеттся мати позетивний результат. Але ж поки не буде докладено зусиль не буде й результату.Не посієш - не пожнеш. Для досягнення того ж сімейного благополуччя потрібно в однаковій мірі як чоловікові,так і жінці докладати зусиль.Треба навчитись жертвувати чимось своїм ради спільного блага.Як це зробити? Потрібно вчитись .Премудрий соломон казав золоті слова Від браку знань народ страждає.
Козакові і смерть, і рани не дивина. якби він довго оплакував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптаному, діду щириці й гукнув, аби усі почули: — а що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі? ! злякались турків? — шкода хлопців…— це тільки перший бій. і перші втрати… — мовив отаман журно. — ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить неньку січ… але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море? ! — підвищив голос, немов підтяг струну.— хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…— схопила б їх запупиця! — додав щириця. невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовикипомітили тривожні зміни. мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зривав зі щогл полотнища.— тимоше, буря буде,— сказав непран отаманові.— то турки дмуть з очакова, щоб поспішали ми до султана в гості…— чи до шайтана в зуби.— у нього й так завізно. поки розмістить бусурманів, посланих сьогодні в пекло, то ми босфор пливли останніми. попереду, неначе біла хмара, розкинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників. такої сили чайок ще не виходило в козацьке чорне море. добряче, видно, розмахнувся тарас трясило на варшаву, коли послав такий удар стамбулу. це хвилювало непрану душу, тішило, що рідний край зведеться і скине пута. він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існуючої, неначе воля, якої жде вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.на море швидко й густо лягала чорна ніч. із байдака хмельницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не відставати, а йти щосили до босфору. неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… ставало смутно від самоти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль. нарешті все покрила важка пітьма. ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. байдак і темрява. навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! розкотистий, величний, моторошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у величезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.
