План до цього тексту калина уже по ярах стоїть у червоних кетягах, як у зорях. кожна ягода аж дзвенить достиглим соком, так і жевріє сипким жаром. алене може підпалити ні віття, ні стверділого листя. горобці клюють ягоди, кетяги ворушаться, і набубнявілі сузір’я здригаються, ніби хочуть злетіти. і від того, що на калині стільки ягід, вона здається усміхненою. щасливою й усміхненою. орють. переорана чорна земля піднімає вище груди, звільна зітхає. її огортає солодка втома: за літо вона наморилась, вигойдуючи на собі збіжжя, бита громом, лякана блискавкою. тепер вона позіхає, сивими ранками вкривається туманом, до полудня тримає на собіколючу росу, а тепло її ввечері швидко простигає, залазячи земля жде на обложну мокву, на сірі пронизуючі вітри, на безпроглядні ночі. вся та негода буде їй байдужою, вона засинатиме. і коли хуґа співатиме од яру свою перемерзлу пісню, вона вже спатиме. все більше вкриватиметься глибокими заметами. і снитиметься їй, мабуть, легкий весняний дощ, який лунко стукає у її снігову хату. і так довгоснитиметься їй той дощ, аж поки справді не розбудить. а тепер – орють, і калина по ярах стоїть у вогні. а тепер небо сизе, і по ньому пасуться сизі хмари. а тепер – лисиця вибігає з нори, вже пухнастіша, і хоч не залишає поки що слідів, але така ж обачна, як і тоді, коли сніг буде продзьобаний торочками її лап. а тепер – повітря пронизане сумом, і той сум тонко блищить на поверхні польової річечки-крутійки, ним пахне димок з багаття, у якому пастухи печуть картоплю, тим сумом дзвенить торохка бадилина, за яку вчепилась, цідиться і не може процідитись нитка бабиного літа. а тепер тітка солоха ламає калину. зірвані кетяги складає в торбу. сама вона – згорблена та немічна. щоб стара була така – то ні; а всеньке життя прослабувала, нездужалося їй. якого кетяга не дістає, то нагинає гілляку. а якої гілляки не нагне, то рогачиком її притягує. ягоди сяють у сузір’ї, не і мимоволі соком не бризкають. вони терпкувато пахнуть, і гіркощами од них несе, і вже долоні натерлись калиною, і одяг, і коси просякли також. поступово худі бабині щоки теж починають світитись, ніби калина покропила їх своїм соком.
Не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей. І тоді прийдуть зміни… (Святослав Вакарчук) [Не дивіться, дивіться, прийдуть - присудки, на Україну, на землю, батьків, на неї, дітей, зміни - додатки, тоді - обставина, своїх - означення.]
Україна починається з тебе. (Чорновіл В. М.)[Україна - підмет, починається - присудок, з тебе - додаток.]
Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. (Ярослав Стецько)[Україна - підмет, вічність - присудок, все інше - означення.]
Свою Україну любіть. Любіть її…Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.(Т. Шевченко) [Любіть, моліть - присудки, Україну, Господа, її - додаток, люте, тяжкую - означення, во врем*я, в останню минуту - обставини. ]
Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".
Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).
По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.
Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..
Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.
І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.
Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.