План тексту Щовечора у дідусевій хаті людно. Дорослі й діти прилаштовуються хто де. Дідусь починає оповідати.
У давнину люди жили у злагоді й щасті. Не було злих і лукавих, хтивих і загребущих. Аж лихо принесло татарів. Чорною хмарою йшли людолови на землю християнську. Люд увесь занімів у тузі-засмуті.
Сподівалося і місто Літин не гостей». Воєводою тоді у ньому був Кмита – кмітливий одчайдух. Мав доньку на виданні. Називали її Літою, мабуть, тому, що влітку народилася. Дівчина – як чарівниця, із сонцем уміла розмовляти, щастя-долю творити. Всеньке літо вроду свою очепурила. Росою вранці вмивалася, коси русі любистком і м’ятою духмянила, личко красним сонечком рум’янила. Розумниця була, що пошукати. А співала! Лише вранішні соловейки могли позмагатися з Літою. Її пісні недужих із постелі піднімали, а воїнів відвагою наділяли. Золотого серця дівчина. Доброзичлива була, як сонце праведне. Зло обминало і її, і все, чого вона торкалася. Задивлялися на воєводівну молоді і літні чоловіки, а що вже парубки… Гордився дочкою Кмита, пишалися нею всі в Літині. Знали Літу і в позаградді.
Саме цю благодатну пору вибрали чорні круки для нападу, хотіли зненацька, по-злодійському на місто наскочити і замок здобути. Та не змогли. Він, оперезаний водою, гордо підпирав своїми зубчиками блакитне небо. Були колись у Літені майстри-будівничі, таку твердінь спорудили!
Татари тим часом вдерлися у монастир, що був у лісі неподалік, пограбували майно, а монахів убили. Гасали-полювали скрізь, вистежували хлопців та дівчат, аби в неволю забрати. Не вдалося негідникам. На сторожевій вежі забили тривогу загодя, як тільки почули тупіт на шляху. Замок наче занімів. Частина людей розбіглася по непроглядних лісах. Дехто залишився в замку для оборони від нападників.
Татарва казилася зі злості. Чинила розбій, грабувала. Чого не могла захопити – нищила, палила. Від болю, охоплені вогнем, стогнали дерева. Від вугляків шкварчала вода, ніби хотіла ковтнути заподіяне зло і самих лиходіїв, що навальним приступом оточили замок.
Оборонці кидали каміння, лили смолу, відстрілювалися. Будівля стояла кілька днів. Тоді татари пішли на хитрість. Допоміг їм якийсь запроданець (на підлих ніколи не було недороду) – виказав підземний хід. Вороги загатили річку, щоб спрямувати воду в підземелля.
Воєвода зібрав раду:
- Побратими! Багато говорити – справі шкодити. Треба діяти! Стійко і дружно маємо за нашу правду і віру стояти!
- Загибель нападникам! – почулося звідусіль.
- Треба пустити загату в море!
- Ми пустимо! – наперед вийшло троє молодих воєводичів.
- Чи не забагато? А хто боронитиме замок? – засумнівався Кмита.
- Тату, звеліть мені на святу стезю стати, раптом усі почули голос Літи, а мужній погляд розсік батькові думки.
- Що? Повеліти на своє горе?
- А горе вітчизни – стократ, тату!
- Правда, розумнице моя. Немилосердна правда, - і в очах батька-воєводи заблищали смуток і щось схоже на гордість.
- Благословіть на герць, тату.
Батько ніжно пригорнув Літу, поцілував у чоло, журно глянув у вічі:
- Іди, моя безстрашна доню…
Потайним ходом вийшла дівчина у зарослі терну. Була непроглядна ніч, але темнота не лякала. Врешті, про це не думалося. Тільки тривожно стукотіло серце, ніби збиралося вискочити геть. Боялася не псявірів, не катувань. Боялася не прислужитися справі найвищої честі. Перешкода могла трапитися на кожному кроці. Йшла й не оглядалася, щоб і пташки не сполохати. Раз по раз прислухалася. Кожна гілочка, що торкалася плеча, ніби вказувала дорогу до помсти. На думці було єдине: аби встигнути.
Ось і вона, загата. Дівчина підійшла, схопила колоду, другу. Далі сміливіше викидала й викидала всяке ломаччя. Де тільки й сила бралася. Ринула вода і рознесла своїми потоками кілля, каміння, колоди, лантухи з піском. Прокинулася татарва. Перед Літою з’явився голомозий чужинець. Злякані брижі хвиль обгорнули дівочий стан… У малиновому полум’ї досвітку Літа злягла на вічний спочинок у лоно рідної ріки.
Застогнали жилаві липи, опустили віти жовті верби, а стрункостанні тополі огорнулись у блакитний смуток. На золотому обрії сходило сонце і леліяло свою найкращу пісню.
Люди слухали легенду й дитинно вірили у її сонячність – як наші пращури, що зберегли цю сонячність для нас.
1)Я розповім про українську мову.
На мою думку,рідна мова в житті людини,відіграе важливу роль.По тому на скільки добре людина розмовляе та знае рідну мову,е можливість визначити й якості людини:на скільки вона поважае свою рідну землю,своїх прадідів,яки воювали та вмирали за незалежність та можливість розмовляти на рідний мові.Нажаль багато українців,не розмовлють на рідній українській мові.Авжеш,я вважаю що не можна нав'язувати саме українську мову таким людям,але кожен без усіляких нав'язувань повинен хочяб знати та вміти говорити на рідній мові.Розмовляйте на рідній мові,поважайте її,адже якщо не маеш поваги до рідної мови,нема поваги до людей,які цё мову відвоювали,нема поваги до України!.
2) На мою думку,"ДОБРОТА ,ПРАДА ,СПРАВЕДЛИВІСТЬ",написанні з великої букви,тому що,вони відіброжають найкращі якості людини.Адже видношення до такої людини,також "велике".Така людина,ніколи не "опуститься" в очах інших людей,не буде для них низькою.Саме така людина,буде для усіх людей ВЕЛИКОЮ!
На крутому березі Дністра стоїть невелике село Берізки. У тих Берізках і живе учень п’ятого класу Роман Курочка. Хлопець він на вигляд не дуже показний: невисокий, худорлявий, кирпатий, з гарними темно-сірими очима. А русяве волосся на голові за літо так вигорає на сонці, що стає білим-білим. Груди і плечі вузькі.
Роман був найменшим у класі. Вийдуть учні на фізкультуру, вишикуються в одну лінію, плече до плеча, то Курочка найостанніший. А коли йдуть строєм, Микола Перегуда, що був у класі найвищим, озирнеться та насмішкувато й кине:
— Ей, Романе, ноги вище піднімай!
І весь клас так і зайдеться сміхом.
Узагалі той Перегуда не давав бідному Курочці спокою. Високий, здоровий, він, бувало, штовхне хлопця в плече:
— Ти, Романе, навіть не курочка, а справжнісіньке курча.
Роман мовчки зносив ті глузування Перегуди. Та й що міг сказати, коли на зріст він був якраз тому під руки. Тільки одного разу не втерпів, стиснув кулаки і тремтливим голосом сказав:
— Ну почекай, ми ще з тобою поквитаємось…
— і, певно, в ту хвилину Романові дуже хотілося бути більшим і сильнішим за Перегуду.
Жили Роман з матір’ю на березі Дністра. Невелика їхня хата у садочку стояла над дорогою, а кінець городу спускався до самісінької води. І влітку, поки мати працює в колгоспі, хлопець усе біля річки: то рибу ловить, то ятери сушить, то весло струже або смолить свою плоскодонку. А то збере цілу ватагу таких хлопців, як сам, та все проводить з ними змагання.
І тут Роман виявився таким майстром, що випередити його ніхто не міг. Він так спритно вимахував руками і перебирав у воді ногами, що й справді був схожий на прудку рибину .