Серед предметів скарбу виділяються такі: 4 антро фігурки, 5 зооморфних фігурок, 3 пальчасті фібули, 6 браслетів, налобні вінчики, сережки, скроневі підвіски, гривна, поясні бляшки, накладки, навершшя ременів, уламок тарелі, 2 срібні чаші, ложка для євхаристії з клеймами візантійських майстрів. Матеріал виробів — срібло 400–900 проби різного походження. Найбільший художній інтерес становлять срібні фігурки людей та тварин, виконані у оригінальному стилі. Деякі дослідники у ньому вбачають впливи гунів та аварів.
Вирізняються також срібні бляшки — зображення постаті чоловіка розміром 7,6 см, на ліктьових згинах фігурки присутні два отвори, ймовірно бляшку нашивали на одяг або на кінське сідло. Ноги чоловіка зігнуті в колінах, руки — покладені на стегна, що нагадує танцюриста. Сорочку чоловіка оздоблюють перехрещені по діагоналі насічені лінії, які нагадують вишивку.
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
Серед предметів скарбу виділяються такі: 4 антро фігурки, 5 зооморфних фігурок, 3 пальчасті фібули, 6 браслетів, налобні вінчики, сережки, скроневі підвіски, гривна, поясні бляшки, накладки, навершшя ременів, уламок тарелі, 2 срібні чаші, ложка для євхаристії з клеймами візантійських майстрів. Матеріал виробів — срібло 400–900 проби різного походження. Найбільший художній інтерес становлять срібні фігурки людей та тварин, виконані у оригінальному стилі. Деякі дослідники у ньому вбачають впливи гунів та аварів.
Вирізняються також срібні бляшки — зображення постаті чоловіка розміром 7,6 см, на ліктьових згинах фігурки присутні два отвори, ймовірно бляшку нашивали на одяг або на кінське сідло. Ноги чоловіка зігнуті в колінах, руки — покладені на стегна, що нагадує танцюриста. Сорочку чоловіка оздоблюють перехрещені по діагоналі насічені лінії, які нагадують вишивку.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.