Часто ми можемо почути від дорослих, в телепрограмах, прочитати десь в книзі чи іншому інформаційному джерелі, що всім потрібно творити добро. Але багато хто розчарувався в необхідності творити добро, адже з екранів телевізора, з реальних життєвих ситуацій ми можемо побачити, що воно, на жаль, не завжди повертається до тебе тим самим.
Так чому ж все-таки треба робити добрі справи? В першу чергу – для себе. Хіба вам не буде приємно, коли людина, якій ви до скаже вам елементарне “дякую”? Творити добро – це моральна потреба будь-якої людини. Адже від чиєїсь посмішки, подяки одразу краще стане на душі.
Творять добро не тільки люди, а й тварини. Скільки можна нарахувати випадків, коли собака виховує покинутих щенят чи котят. А чим люди гірші? Навіть не дивлячись на релігійні відмінності, в основі будь якої релігіях лежить саме добро. В нашому світі не завжди кожен може зробити добрий вчинок і впливає на це низка факторі. Хтось боїться, що йому не віддячать, інший – боїться, що через той чи інший вчинок його не визнають люди. Наприклад, в школі група дітей може ображати дівчинку. І дехто дуже б хотів захистити її, але боїться осуду з боку інших дітей, боїться, що його не признають в компанії й з нього теж будуть глузувати. Багато людей розчаровуються в необхідності робити добро, коли не отримують подяки від цієї людини.
Але це не найголовніше, не потрібно корисливо робити добро, робіть це не заради подяки, а просто для того, щоб щиро до людині, і вам самим від цього стане краще. Робити добро – це просто. Не потрібно боятись подати комусь руку до Для цього не потрібно здійснювати героїчні вчинки, воно проявляється в буденних речах – до бабусі перейти дорогу чи віднести важку сумку, дати їжі бездомній тварині та багато інших повсякденних речах. І той, хто навчиться робити добро просто по волі своєї душі, не чекаючи щось натомість, стане дійсно щасливою, благородною людиною.
Століття з дня народження Тараса Шевченка в царській Росії, до складу якої тоді входила більшість українських земель, було відзначене більш ніж скромно. Фактично існувала заборона на святкування цього ювілею. Зараз, коли ми наблизилися до 200-ліття з дня народження Кобзаря, такої заборони немає. Але в нинішні непрості часи українцям не до ювілейних заходів.
І все ж Шевченко ніби незримо перебуває серед нас. Перебував він на київському Майдані, на Майданах інших міст України під час «гарячої зими» 2013—2014 рр. Були там не лише його портрети. Чимало людей зверталося до поезії Кобзаря. І знаходили в ній відповіді на питання, що цікавили їх. Хтось навіть бачив у цій поезії пророцтво; дзеркало, в якому відображаються події сучасної України.
Справді, Шевченко добре розумів душу українця. Це розуміння, поєднане з глибокою інтуїцією, давало йому можливість «побачити», що чекає нас у майбутньому. Через те Шевченків «Кобзар» став «святим письмом» для нашого народу.
У Шевченка багато можна знайти такого, що пояснює наші реалії і може послужити орієнтиром. Треба тільки уважно читати його твори. У контексті дня сьогоднішнього варто поглянути на ставлення Кобзаря до Росії та Польщі.
У часи Шевченка Польська держава, точніше Річ Посполита як така перестала існувати. Та все ж пам’ять про неї існувала. Існувала також польська елітарна культура. Про «стару Польщу» Кобзар чув від свого діда, що брав участь у гайдамацькому повстанні, від рідних і односельців. Із польською культурою він мав змогу ознайомитись, коли юнаком, у віці 15—16 років, опинився у Вільно, яке в той час було полонізованим містом і де панувала польська мова. Тут Шевченко вивчив цю мову. Читав у оригіналі польські книги. Наприклад, твори Адама Міцкевича.
Ставлення молодого Шевченка до Речі Посполитої і до польської аристократії знайшли відображення в поемі «Гайдамаки». Незважаючи на бунтарський дух твору, царська цензура погодилась на його публікацію, оскільки твір загалом мав антипольський характер. А твори такого плану були вигідні царській владі. Бо після польського листопадового повстання 1830—1831 рр. ця влада не лише репресувала повстанців, а й вела «інформаційну війну», сприяючи появі антипольських творів.
Справді, у «Гайдамаках» є чимало антипольських речей. Уже в «Інтродукції» твору Кобзар подає своє бачення історії Речі Посполитої. Мовляв, колись ця держава була могутньою. Есле ето то?
Так чому ж все-таки треба робити добрі справи? В першу чергу – для себе. Хіба вам не буде приємно, коли людина, якій ви до скаже вам елементарне “дякую”? Творити добро – це моральна потреба будь-якої людини. Адже від чиєїсь посмішки, подяки одразу краще стане на душі.
Творять добро не тільки люди, а й тварини. Скільки можна нарахувати випадків, коли собака виховує покинутих щенят чи котят. А чим люди гірші? Навіть не дивлячись на релігійні відмінності, в основі будь якої релігіях лежить саме добро.
В нашому світі не завжди кожен може зробити добрий вчинок і впливає на це низка факторі. Хтось боїться, що йому не віддячать, інший – боїться, що через той чи інший вчинок його не визнають люди. Наприклад, в школі група дітей може ображати дівчинку. І дехто дуже б хотів захистити її, але боїться осуду з боку інших дітей, боїться, що його не признають в компанії й з нього теж будуть глузувати. Багато людей розчаровуються в необхідності робити добро, коли не отримують подяки від цієї людини.
Але це не найголовніше, не потрібно корисливо робити добро, робіть це не заради подяки, а просто для того, щоб щиро до людині, і вам самим від цього стане краще.
Робити добро – це просто. Не потрібно боятись подати комусь руку до Для цього не потрібно здійснювати героїчні вчинки, воно проявляється в буденних речах – до бабусі перейти дорогу чи віднести важку сумку, дати їжі бездомній тварині та багато інших повсякденних речах. І той, хто навчиться робити добро просто по волі своєї душі, не чекаючи щось натомість, стане дійсно щасливою, благородною людиною.
Століття з дня народження Тараса Шевченка в царській Росії, до складу якої тоді входила більшість українських земель, було відзначене більш ніж скромно. Фактично існувала заборона на святкування цього ювілею. Зараз, коли ми наблизилися до 200-ліття з дня народження Кобзаря, такої заборони немає. Але в нинішні непрості часи українцям не до ювілейних заходів.
І все ж Шевченко ніби незримо перебуває серед нас. Перебував він на київському Майдані, на Майданах інших міст України під час «гарячої зими» 2013—2014 рр. Були там не лише його портрети. Чимало людей зверталося до поезії Кобзаря. І знаходили в ній відповіді на питання, що цікавили їх. Хтось навіть бачив у цій поезії пророцтво; дзеркало, в якому відображаються події сучасної України.
Справді, Шевченко добре розумів душу українця. Це розуміння, поєднане з глибокою інтуїцією, давало йому можливість «побачити», що чекає нас у майбутньому. Через те Шевченків «Кобзар» став «святим письмом» для нашого народу.
У Шевченка багато можна знайти такого, що пояснює наші реалії і може послужити орієнтиром. Треба тільки уважно читати його твори. У контексті дня сьогоднішнього варто поглянути на ставлення Кобзаря до Росії та Польщі.
У часи Шевченка Польська держава, точніше Річ Посполита як така перестала існувати. Та все ж пам’ять про неї існувала. Існувала також польська елітарна культура. Про «стару Польщу» Кобзар чув від свого діда, що брав участь у гайдамацькому повстанні, від рідних і односельців. Із польською культурою він мав змогу ознайомитись, коли юнаком, у віці 15—16 років, опинився у Вільно, яке в той час було полонізованим містом і де панувала польська мова. Тут Шевченко вивчив цю мову. Читав у оригіналі польські книги. Наприклад, твори Адама Міцкевича.
Ставлення молодого Шевченка до Речі Посполитої і до польської аристократії знайшли відображення в поемі «Гайдамаки». Незважаючи на бунтарський дух твору, царська цензура погодилась на його публікацію, оскільки твір загалом мав антипольський характер. А твори такого плану були вигідні царській владі. Бо після польського листопадового повстання 1830—1831 рр. ця влада не лише репресувала повстанців, а й вела «інформаційну війну», сприяючи появі антипольських творів.
Справді, у «Гайдамаках» є чимало антипольських речей. Уже в «Інтродукції» твору Кобзар подає своє бачення історії Речі Посполитої. Мовляв, колись ця держава була могутньою. Есле ето то?