Позначте речення, у якому ставимо тире для позначення відокремленої прикладки * ОДмухнув вітрець - і мрії ті пропали. Мемуари, щоденники, листи - усе це джерела для вивчення історії. Соловей співає - серце завмирає. Часом над горами встає веселка - різнобарвний стовп світла.
— Доброго дня, пане. Чи не будете ласкаві мені до Доброго дня. Звичайно. Яке у вас питання?
— Розумієте, у моєї племінниці завтра день народження. Хочу подарувати домашню тваринку, щоб і очі радувала, і клопіт не завдавала. Кого б ви порекомендували?
— Подивіться на цього чудового папугу. Буде весело цвірінькати и підіймати настрій.
— Цей варіант одразу відпадає. Бітько дівчинки страждає на головний біль. Думаю, зайвий гамір у домі йому не потрібний.
—Тоді візьміть маленького хом'ячка. Багато клопіт він не завдасть, але до привчити дівчинку до відповідальності.
— Слушна думка. Але ж просто я його не принесу. Потрібна ще, мабуть, клітка і корм, хоча б на перший час.
— Усе це є в нашому магазині. Можете бути спокійні.Зараз принесу все потрібне.
— Будьте так ласкаві.
— Ось і маленький хом'як зі своїм "приданим".Забирайте.З вас 250 гривень за все.
— Гарно дякую за до До побачення.
— Звертайтесь ще. Хай вам щастить.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.