У кожної нації, у кожного народу який населяє нашу землю є своя культурна спадщина. Саме завдяки цьому жодна нація у всьому світі не схожа на іншу. Але для того, щоб мати своє обличчя, зберегти національну гідність, необхідно пам’ятати власну історію, зберегти ті пам’ятки культури, архітектури, мистецтва, що нагадують про неї. Адже наші пращури творили історію нашої країни, народу саме такою, якою вона є. І наш святий обов’язок – зберегти і шанувати пам’ять про них, яка увічнена в літературних творах, музичних композиціях, живопису, архітектурних пам’ятках. Гірко усвідомлювати, що багато таких архітектурних пам’яток сьогодні потребують реставрації, на яку зараз немає або часу, або грошей. Але духовне відродження не може чекати, доки з’являться в нас гроші або час, бо одним із важливих чинників, що впливають на свідомість молоді, є саме вони, ті напівзабуті пам’ятки, збудовані колись нашими предками. Сьогодні коли йдеться про відродження української національної культури, все частіше повстають питання: хто ми? Звідки? Які ми? Кожна людина в цей світ народжується для того, щоб творити добро, щоб залишити після себе слід на землі, добрі спогади, щоб оберігати матеріальні і духовні цінності. Вона повинна зрозуміти, що на ній лежить велика відповідальність: і збереження культурної спадщини предків, і доля всієї землі. Тому кожному слід замислитися, який же шлях розвитку нашої цивілізації до розв’язати пекучі проблеми сучасності? Кожен громадянин нашої країни має відчувати свій духовний зв’язок з історією країни, з її традиціями. Якби не київські князі Аскольд і Дір, останні в слов’янській династії князів, початок якій поклав Кий, не було б і нашого національного коріння. Якби не з’явилися козаки, не існувала б наша нація. А хіба можна уявити нашу культуру без Т.Г.Шевченка, І.Я Франка, Лесі Українки та інших письменників? Основи духовності закладаються ще в дитинстві. І якщо не буде приділятися достатньої уваги підростаючому поколінню, то результатів чекати можна лише негативних. Кожна нація з турботою думає про день прийдешній, коли нові покоління житимуть на її землі, тому й дбає про історичну спадщину. Це той Пантеон Безсмерття, що створювався віками тяжкою працею і закріплювався кров’ю, бо кров синів України не змивається, не щезає безслідно. Згадаймо, наприклад, святе для кожного українця місце – Аскольдову могилу, що стала останнім місцем спочинку для тридцяти сміливих юнаків, студентів і гімназистів, що добровільно стали на захист волі України і взимку 1918 року полягли в боях під Крутами., бо Понад усе вони любили Свій коханий край… Їхня любов до рідної землі заслуговує на глибоку пошану, а те, що Аскольдова могила була зруйнована, не робить честі нашій нації. У пам’яті людській не згаснуть традиції і звичаї, які дарували людям віру в добро. Мрію, щасливе життя, які сприяли вихованню національної гідності й самосвідомості. Виховуючи людину на народних звичаях і традиціях, ми дбаємо про її духовність, розвиваємо в ній почуття добра, справедливості. Отже, ми повинні вивчати і відроджувати все краще, передане нам у спадок попередніми поколіннями, бо це життєдайне коріння, що живить духовність, моральність, естетику. Саме для того, щоб нам не було соромно йти в майбутнє, спілкуватися з іншими націями, маємо відновити наші Пантеони. Адже без них ми не можемо вважатися повноцінною нацією. Необхідно пам’ятати, що народ, який не знає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки минулого знову і знову.
Сталася ця подія цього літа. Якось увечері мій старший брат пішов погуляти з друзями. Сиділи вони біля під'їзду, розмовляли, сміялися... як завжди. Усю цю компанію у дворі знають, та й хлопці й дівчата знають майже всіх сусідів, бо самі з цього ж дому.
Та раптом одна за дівчаток, Тетяна, помітила, що з відкритого вікна на першому поверсі злегка тягне димом. "Гей, хлопці", сказала вона - "погляньте, щось димом тягне. Може, у баби Галі щось пригоріло?"
Всі вони знали і любили бабу Галю, літню жінку, що жила у тій квартирі. Ніхто не знав, скільки їй років. Коли підлітки були ще дітьми, баба Галя вже була старенькою, але бадьорою. Вона любила пригощати дітей пиріжками і розповідати їм казки. Тому для компанії підлітків баба Галя була майже рідною.
Брат побіг до іншого вікна і побачив, що літня жінка спить. Він почав стукати у вікно, а ще один хлопчик, Богдан, побіг дзвонити у двері квартири. Так вони і розбудили жінку. Вона прокинулася і пішла на кухню, де вже майже горіла картопля.
Так сталося, що баба Галя варила картоплю, але позабула вимкнути газ і пішла спати. Таким чином мій брат з друзями допоміг запобігти лиха.
Я не забобонна людина, але ж у цьому є, як мені здається, якась вища справедливість: добру жінку діти, яким вона колись розповідала казки. Хоча, звісно, це була випадковість.
Та раптом одна за дівчаток, Тетяна, помітила, що з відкритого вікна на першому поверсі злегка тягне димом. "Гей, хлопці", сказала вона - "погляньте, щось димом тягне. Може, у баби Галі щось пригоріло?"
Всі вони знали і любили бабу Галю, літню жінку, що жила у тій квартирі. Ніхто не знав, скільки їй років. Коли підлітки були ще дітьми, баба Галя вже була старенькою, але бадьорою. Вона любила пригощати дітей пиріжками і розповідати їм казки. Тому для компанії підлітків баба Галя була майже рідною.
Брат побіг до іншого вікна і побачив, що літня жінка спить. Він почав стукати у вікно, а ще один хлопчик, Богдан, побіг дзвонити у двері квартири. Так вони і розбудили жінку. Вона прокинулася і пішла на кухню, де вже майже горіла картопля.
Так сталося, що баба Галя варила картоплю, але позабула вимкнути газ і пішла спати. Таким чином мій брат з друзями допоміг запобігти лиха.
Я не забобонна людина, але ж у цьому є, як мені здається, якась вища справедливість: добру жінку діти, яким вона колись розповідала казки. Хоча, звісно, це була випадковість.