Я приходжу до тебе зовсім маленьким, але дуже зацікавленим. Я починаю розуміти, що світ набагато більше, ніж мій будинок, і від тебе залежить, яким я його побачу.
Я приходжу до тебе невпевненим в собі. Я так боюся загубитися в новому для мене місці й від тебе залежить, чи буду я тут почувати себе в безпеці.
Я приходжу до твоєї школи, у твій клас і тому тільки ти можеш зробити твій світ і моїм теж. Від твого вміння говорити зі мною залежить, чи стане школа моєю другою домівкою, чи буду я з повагою ставитися до вчителів, чи не похитнеться моя віра в себе й у свої сили. Мої стосунки з усіма людьми, яких я кожен день бачу навколо себе, залежать від тебе. Якщо ти скажеш мені, що малювати на парті й смикати кота за хвіст – погано, я тобі повірю. Я не буду засмучувати тебе, тільки розкажи мені, як чинити правильно.
Дорогий вчитель, від тебе залежить, яким буде мій день, чи буде в мене бажання займатися на уроках, грати з друзями й заводити нові знайомства.
Від твоїх знань залежить, яким я побачу навколишній світ, чи буде у мене бажання та можливість шукати нові знання, та чи буду я любити вчитися.
У 7 років я ще так мало знаю. Переступаючи поріг школи, я роблю перший крок у самостійне життя, у великий невідомий світ.
У 7 років я вже можу відрізнити правду від брехні й бачу, коли ти обманюєш. У 7 років я формую свій внутрішній світ і те, як ти поводишся, як ставишся до мене та інших людей, стане зразком для мене.
Коли люди навкруги люблять мене, я хочу поділитися з тобою цим почуттям. Коли мене ображають, шукаю в тебе підтримки. Зрозумій, я не надокучаю тобі, я хочу, щоб ти краще зрозумів мене.
Дорогий вчитель! Я не тебе носити мене на руках і виконувати мої забаганки. Я сподіваюся на твою мудрість і знання.
Я ТЕБЕ ПРО ДЕЩО: НЕ ПЕРЕНОСЬ НА МЕНЕ СВОЇ НЕВДАЧІ, НЕ ЗВИНУВАЧУЙ МЕНЕ В БІДАХ І НЕ ЗРИВАЙ НА МЕНІ СВІЙ ПОГАНИЙ НАСТРІЙ.
ТИ – МІЙ КОМПАС НА НАЙБЛИЖЧІ 10-11 РОКІВ, І ВІД ТОГО, ЯКИЙ НАПРЯМОК ТИ ПОКАЖЕШ МЕНІ, ЗАЛЕЖИТЬ МОЄ МАЙБУТНЄ.
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”.
Дорогий вчитель!
Я приходжу до тебе зовсім маленьким, але дуже зацікавленим. Я починаю розуміти, що світ набагато більше, ніж мій будинок, і від тебе залежить, яким я його побачу.
Я приходжу до тебе невпевненим в собі. Я так боюся загубитися в новому для мене місці й від тебе залежить, чи буду я тут почувати себе в безпеці.
Я приходжу до твоєї школи, у твій клас і тому тільки ти можеш зробити твій світ і моїм теж. Від твого вміння говорити зі мною залежить, чи стане школа моєю другою домівкою, чи буду я з повагою ставитися до вчителів, чи не похитнеться моя віра в себе й у свої сили. Мої стосунки з усіма людьми, яких я кожен день бачу навколо себе, залежать від тебе. Якщо ти скажеш мені, що малювати на парті й смикати кота за хвіст – погано, я тобі повірю. Я не буду засмучувати тебе, тільки розкажи мені, як чинити правильно.
Дорогий вчитель, від тебе залежить, яким буде мій день, чи буде в мене бажання займатися на уроках, грати з друзями й заводити нові знайомства.
Від твоїх знань залежить, яким я побачу навколишній світ, чи буде у мене бажання та можливість шукати нові знання, та чи буду я любити вчитися.
У 7 років я ще так мало знаю. Переступаючи поріг школи, я роблю перший крок у самостійне життя, у великий невідомий світ.
У 7 років я вже можу відрізнити правду від брехні й бачу, коли ти обманюєш. У 7 років я формую свій внутрішній світ і те, як ти поводишся, як ставишся до мене та інших людей, стане зразком для мене.
Коли люди навкруги люблять мене, я хочу поділитися з тобою цим почуттям. Коли мене ображають, шукаю в тебе підтримки. Зрозумій, я не надокучаю тобі, я хочу, щоб ти краще зрозумів мене.
Дорогий вчитель! Я не тебе носити мене на руках і виконувати мої забаганки. Я сподіваюся на твою мудрість і знання.
Я ТЕБЕ ПРО ДЕЩО: НЕ ПЕРЕНОСЬ НА МЕНЕ СВОЇ НЕВДАЧІ, НЕ ЗВИНУВАЧУЙ МЕНЕ В БІДАХ І НЕ ЗРИВАЙ НА МЕНІ СВІЙ ПОГАНИЙ НАСТРІЙ.
ТИ – МІЙ КОМПАС НА НАЙБЛИЖЧІ 10-11 РОКІВ, І ВІД ТОГО, ЯКИЙ НАПРЯМОК ТИ ПОКАЖЕШ МЕНІ, ЗАЛЕЖИТЬ МОЄ МАЙБУТНЄ.
НЕ НАШКОДЬ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА!
Объяснение:
Объяснение:
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”.