Пригадайте, які форми слів уходять до дієслівної парадигми. Проілюструйте це прикладами з тексту.
Молодь увечері збиралася на калиту. Дівчата випікали великий корж, підв’язували його до сволока, а хлопці за будь-яку ціну мали проїхати на коцюбі й відкусити шмат. Присутні намагалися розсмішити «коцюбника» – так називали того, хто «їхав на коцюбі». Якщо його розбирав сміх і він не зумів посмакувати калитою, то невдаху обмащували сажею. При цьому присутні трохи не падали від реготу.
Пізно ввечері дівчата збиралися в окремий гурт для ворожінь. Узявши вдома борошна, сходилися до однієї з подружок. Щоб замісити його, тричі ходили до річки; воду приносили лише в роті. Зачерпнувши долонею із дна джерелиці, дивилися, що потрапляло до рук: якщо камінець – майбутній чоловік буде муляром, земля – хліборобом, скіпка – столяром… Нерідко хлопці, перестріваючи дівчат, брали їх насміх.
Зготовлені пампушки (балабушки) випікали в печі й клали на ослінчик. Господиня впускала до хати зголоднілого пса. Чий виріб він з’їдав найперше – та юнка найшвидше вийде заміж.
У деяких районах, зокрема на Поліссі, влаштовували своєрідне дійство – «сіяли льон». Дівчата вибігали на вулицю, імітували сівбу льону (деінде конопель) і «волочили ниву» спідницями, приказуючи: «Святий Андрію, на тобі конопельки сію, дай же мені, Боже, знати, з ким їх буду брати!». Увечері, напередодні Андрія, кожна господиня ретельно мила пікну діжу. Особливо дотримувались цього звичаю жінки, у котрих були дочки; вважалося, якщо знехтувати обрядом, то їм буде важко розроджуватися, коли завагітніють.
Як відомо, пікна діжа виконувала в господарстві, крім виробничого призначення, і важливу магічну роль: її тримали в найпочеснішому місці, ретельно мили, не використовували для жодних інших цілей; лиш на весіллі вона символізувала затишок майбутньої родини (З журналу).
кожна людина є цінною та неповторною. усі ми різні, але прагнення стати гідною людиною має стати нашою спільною рисою. недарма кожен з батьків намагається зробити усе можливе, щоб їхня дитина виросла гідною людиною. але як це – бути гідним? що таке гідність?
протягом життя ми всі робимо вчинки та приймаємо рішення. деякі з них є правильними, деякі призводять до помилок. таким чином ми вчимося та розвиваємося. є також певні орієнтири, на яки ми маємо рівнятися – морально-етичні принципи, затверджені суспільством.
гідність – це вміння тримати себе та свої думки чистими, що є вчинити правильно, навіть якщо для цього доведеться боротися з особистими емоціями та переступати через свої слабкості. гідність – це внутрішнє відчуття благородства та відчуття власної відповідальності за своє життя та життя близьких. гідна людина має чисті думки, адже саме від цього залежать її вчинки. чесніть, благородство, порядність, співчуття до навколишніх та доброзичливість людині стати гідною.
наше життя є складним. в ньому зустрічається усе: радість і горе, нагороди та випробування. ми стикаємося з підлістю, зрадою, ненавистю та болем. це також невід’ємні частини нашого життя, але тільки від нас залежить: чи гідно ми витримаємо ці складні життєві іспити та вийдемо з труднощів переможцем, зберігши людяність, чи зламаємося та
втратимо єдине, що нам по суті належить – свою гідність.
сьогодні, коли в сучасному світі досить важко знайти правильний шлях, адже моральні цінності та еталони правильної поведінки у суспільстві докорінно зламані, а людське життя не важить нічого, сьогодні, як ніколи, гостро постає проблема пошуку та відродження насамперед у самому собі цих вічних рис, що врешті решт і роблять людину гідною – тобто справжньою людиною.
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотині. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялись у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею сам собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища (З роману П. Загребельного «Диво»).
Текст 2
Біля св. Софії. Як тут тихо, як одразу входиш у світ високого,— сама молиться душа… Могутні тучі каштанів безшелесно стоять на варті золотих верхів… Боже, яке щастя, що цей шедевр у нас є, що він нас єднає!
Софія — душа Києва, душа України. Ніде так, як тут, не почуваєш силу творчого генія, могутній поетичний дух нашого народу. Витвір справді бого-натхненний, як казали колись… І може, вища сила відвела в останню мить чорну руку руйнівника (Зі щоденника О. Гончара).
Текст 3
Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу… він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього зі снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя… Поглядом болю і туги дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надії, і залізні туркоти війни, і її, ще страшнішу тишу… (З роману О. Гончара «Собор»).
Які художні засоби використано в текстах? Чи передають вони авторські враження й емоції?
Які образні вислови добирають письменники до собору?