приголосний, глухий. Його пара – [з]; – голосний, наголошений. Ніколи не стоїть на початку слів; – приголосний, дзвінкий, м’який, без пари, є у слові соняшник; – голосний, пом’якшує попередній приголосний, є у слові промінь; – приголосний, дзвінкий, завжди м’який, без пари.
напевно кожне місто мае символ духовного життя. Місце , в яке душа повертається знову і знову. Місце, де можна поспілкуватися зі Всевишнім, поділитися своїм горем і радістю , смутком і перемогами.
Святині досі вражають величність та розкішшю . Окрасою ношої столиці по праву вважається Софіївський собор. Скільки всього побачив храм на своєму віку. Саме тут відбувалися наівідзначніші подіі у становленні державності України.
Та справжньою перлиною заповідника Софія Київська залишається дзвіниця – пам'ятка козацького бароко. Деревяна чотириярусна споруда, збудована за Петра Могили, отримала чимало випробувань на свою долю: пожежу, обвали, блискавку. Сьогодні складно в це повірити ігаючи за такою красою. Тепер вже не дерев'яні, а цегляні стіни височіють на подвір'ї храму.
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.