Прочитати, підкреслити однорідні члени речення та узагальнювальне слово при них. Розставити пропущені розділові знаки.
У нашому саду росли дерева які давали дуже різні плоди яблуні груші сливи черешні та вишні. Всі приходять до нас і їдять їх. Найчастіше в саду можна побачити Петрика Оксанку Зою та Семена.
За деякої страви ляжеш вздовж лави.
Їв би очима, та душа не приймає.
Хто що знає, тим і хліб заробляє.
Коли зорієш мілко, посієш рідко, то й уродить дідько.
У дурного хазяїна й колесо з воза украдуть.
Коли б ковбасі крила, то б кращої птиці на світі не було.
Рада б зірка зійти – чорна хмара заступає.
Кому — як мара, йому – як зоря.
Аби хліб, а зуби знайдуться.
Апетит з їдою прибуває.
Баба з воза – кобилі легше.
Байдуже ракові, в якому його горщику зварять.
Без вірного друга – велика туга.
Без труда нема плода.
Біда біду тягне.
Біда помучить і мудрості научить.
Боятися вовка – в ліс не ходити.
Велике дерево поволі росте.
Вкрадеш голку, а потім корову.
Вовка ноги годують.
Всякому овочу свій час.
В умілого й долото рибу ловить.
Година вранці варта двох увечері.
Двоє третього не чекають.
Де відвага, там і щастя.
Десять разів відміряй, а раз відріж.
Дома й стіни помагають.
Заварив кашу, так і їж.
За все береться, та не все вдається.
З ким поведешся, того й наберешся.
Зробив наспіх, як насміх.
Київ не одразу збудовано.
Кожна жаба своє болото хвалить.
Любиш кататись, люби й санчата возить.
Молодець проти овець, а проти молодця і сам івця.
Менше говори — більше почуєш.
На двох стільцях не всидиш.
На тобі, небоже, що мені негоже.
Не кажи гоп, поки не перескочиш.
Не так сталося, як гадалося.
Ні в тин, ні в ворота.
Ні кує, ні меле.
Одна бджола мало меду носить.
Перемелеться лихо – добро буде.
Рада б душа в рай, та гріхи не пускають.
Старий кінь борозни не зіпсує.
Терпи, козаче, отаманом будеш.
Хто два зайці гонить, жодного не здогонить.
Чужа душа – темний ліс.
Щедрий на батьківські гроші.
Язик до Київа доведе.
Як дбаєш, так і маєш.
Відповідь:Лисиця виглянула з нори, помружила малинові від сонця очі, розсунула мордочкою звіробій, подумала, помріяла, жовтенько залягла. Лисиця не бачила, що я її бачу з копиці сіна.
Над лисячою норою від краю поля довгов'язий "дикун" крав колгоспну картоплю. Лисиця тихенько свиснула. Але на цей раз свиснула не вона, а довгов'язий "дикун" свиснув своєму корешу, аби той біг швидше. Кореш біг старим деснянським річищем, і дві його сині спортивні сумки з білими літерами "Києву — 1500" читалися далеко, прочитала їх, видно, і лисиця, бо знову гулькнула у нору.
Лисиця жила в старому деснянському березі під старою дикою грушкою, і кращого місця для неї не було: від лівого ока на горбі темніє ліс із пахучим селом Соколівка, від правого ока тече правдива Десна. Перед норою внизу лежить моє озерце з чаїними гніздами в рогозі, за озерцем сидить моя копичка, де я виглядаю по шию в сіні, а далі, скільки біліє чаїне крило, туманіють деснянські луги, з мишами і жуками, жабами та вужами.
"Дикуни" похекали з картоплею до Десни, до палатки, і лисиця знову виглянула з нори: когось вона гладила у норі, бо вуса її тремтіли.
Я вивільнив з-під боку залежану руку і вже хотів було закуняти, як сонна моя копиця затрусилася і щось під нею бабахнуло: запахло чимось таким, що мені і навіть лисиці не стало чим дихати. Лисиця обхопила лапами звіробій і стала в нього внюхуватись, щоб не вчадіти... Я перегнувся з копиці і побачив, як об мою копичку чухається такий собі дикий кабанчик завбільшки з наш човен "Прогрес". Боки йому роздуло, мабуть, від пізньої вечері на картоплищі, і от прикурнув на ніч під моєю копичкою, переїд від картоплі на ранок дав себе знати, і кабан сам себе розбудив. Чухався він, як і належить чухатись мерові тутешніх лугів з корінцями медових трав, полів з картоплями, лісів з дубняками і прочая, і прочая.
З того берега в Десну упало дві берези — проплив сірий з черевцем теплоходик з Києва, вперся в Десну, і Десна, вириваючись з-під нього, так ударила хвилями в свій низький берег, що берези не встигнули навіть ойкнути.
Кабан понурив рило в луг і став наслухати: до падіння беріз він звик, падали в Десну вони часто, і вони, і осокори, звик до човнів, впізнавав їх по голосу, який "Прогрес", чи "Казанка", а по суботах і неділях відходив з Десни подалі в луги — так гриміло, що аж боліло кабанові у вухах від Алли Пугачової і тих човнів,— звик до всього. Кабан, видно, почув мене. Він оглянувсь на луги — ніде нікого, лише далеко вдалині в сизо-малиновому тумані з машини злазили косарі, Десна ще порожня, сонна, двоє "дикунів" на березі чистять картоплю, хай собі чистять,— каже про себе кабан,— я їх не боюсь, я сам — дик, лисицею пахне з-під грушки старого берега, нехай собі пахне, що я, лисиці ніколи не чув?!
Кабан задер рило на копицю, але я вже заслонив обличчя віхтем сіна й дивився на нього крізь сіно. Над копицею продеркотів кукурудзник, над кукурудзником в пірчастих хмарах розминулися два реактивні — кабан звик і до літаків, слава богу, не один рік на світі живе... Трактори і машини, літаки і човни — всі вони були його сусідами по життю, кабан їх не боявся, швидше, вони боялись його. Але — що ж таке? — наче нікого нема і наче хтось є?.. Раптом кабанові на рило, на самісінький п'ятачок, сіла синя бабка, сіла, засміялася синіми крильцями, ще й ніжку встромила кабанові у ніздрю, бо там було ніжці тепло.
Кабан скосив очі на свій п'ятачок, на бабку, і його щетина піднялась, як намагнічена, кожна щетинка застриміла окремо: сів би йому на рило літак чи трактор, то було б ще нічого, ті хоча б то спиталися, а це ж сіло без спросу, бринливе і синє, ще й лапу у ніздрю запхало, добирається лапою до серця — пропало серце!.. І тут, рятуючи богом дане єдине життя, мер лугів і лісів, боліт і полів і прочая дав такого горака і знову бабахнув так, що копиця моя задиміла! Позривалися з гнізд і закричали не своїми голосами чайки, а в пахучому селі Соколівка заплакала чиясь маленька дитина...
Кабан нісся лугом, з нього вистрілювала неперетравлена за ніч картопля, і, вже зовсім легкий, він просвистів поміж помертвілими "дикунами", вплужився у Десну, проорав її світанковий малиновий сон, виборсався за впалими березами на берег, гидливо оглянувся та й емігрував у потойбережний деснянський лісовий світ.
Лисиця рвала боки зі сміху: вона давно знала цього пришелепкуватого дурнобіга, якому, як переїсть, ні з того ні з сього щось таке привередиться, і він так само, ні з того ні з сього, зривається і пре-летить, аж повітря горить за ним...
Пояснення:це все що змогла. Якщо не важко то коли відповідь гарна постав як найкращу будь ласка