Прочитайте речення. Скажіть, у яких випадках неозначена форма дієслова є додат- ком, а в яких — частиною складеного дієслівного присудка. 1. I ось народи хочуть жити, і розвиватись, і творити. Так хто i iм смів заборонити про сонце правди говорити? (П. Тичина). 2. Козак сам собі повинен знайти долю (Панас Мирний). 3. Привчав мене батько трудитись до поту, а мати любити пісні (I. Франко). 4. Я так люблю cіяти! Люблю орати, косити, молотити! (О. Довженко). 5. Земля батьків нам битись до за щастя всіх, хто хоче жить, як ми (В. Сосюра). 6. Люба попросила зачекати, поки прийде батько (М.Стельмах).

Дитинство у кожної людини - неповторна й найкраща пора. Але інколи трапляються такі обставини, що доводиться швидко дорослішати, переносити нарівні з дорослими злигодні та голод. Так було і з героєм переказу «Млинці з акації». Ставши дорослим, він іде весняним квітучим містом і відчуває зовсім не те, що всі люди навкруги. Запах акації та бузку нагадує йому, як у сорок сьомому році довелося від голоду їсти млинці з акації. Власне, це й не млинці, а якась «приторно-солодко-солона біла маса», що викликала лише нудоту. Такої їжі ніхто з рідних, незважаючи на страшний голод, їсти не зміг, окрім брата Володьки. Картина того, як братик ковтав зі сльозами на очах те вариво, а змарніла мати плакала за його спиною, назавжди залишилася в пам’яті героя. І для нього запах квіток акації - страшний і незабутній спогад про дитячі роки, про брата і матір.

Був у нашому селі скляр. Це був невисокий  худий чоловічок з маленьким, ніби зібганим у кулачок обличчям. Те дрібне личко по самі очі заросло густою щетиною. Тому, хто бачив скляра вперше, здавалося, що він тримає в зубах широку щітку. Очі, як і годиться скляреві, були наче відлиті  з надзвичайно прозорого скла.Роботи скляреві ніколи не бракувало.Славився він умінням  так ставити шибку, такою замазкою прикріпити її, що вже й рама  потрухлявіє він часу, а скло тримається, як припаяне.Коли скляр працював,  його  дрібне заросле обличчя  ставало поважним і урочистим, а очі  сяяли.  Склив він швидко і вправно.Перед тим, як приступити до роботи, скляр  завжди скидав  шапку, хоч би який мороз не був надворі. Він обережно брав  величезні шматки скла, відмірював, не користуючись лінійкою, проводив алмазом. Тоді  тихенько постукував  уздовж тієї лінії, злегка натискав пальцями. Трісь! Шибка була готова.Вставивши шибу, скляр трохи відходив, схиляв голову  набік і дивився. Прозорі його оченята сяяли такою  неприхованою втіхою, що всі навколо проймалися  шанобливим і урочистим  настроєм.Незабаром у селі закінчили  будувати нову школу.  Біля її високих і широких вікон скляр не працював, а священнодіяв. Уночі дві шибки хтось побив. На землі видніли  блискучі скалки, валялися дві цеглини.Підійшовши уранці до покалічених вікон, скляр оніміло застиг. Повільно нагнувся, підняв цеглину і раптом заплакав. Моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз, що зависали на густій щетині.