Прочитайте текст. Доберіть заголовок. Про які відмінності між мовою міста та мовою села говорить автор? Чим ці відмінності зумовлені? Які ваші думки з цього приводу? Обґрунтуйте їх у вигляді есе (до 100 слів) Національна мова повноцінно виконує свою державотворчу функцію лише в тому випадку, коли виступає засобом комунікації широких верств населення країни. Дуже важливо в цьому зв’язку подолати соціальну неповноту функціонування української мови, синхронізувати процеси соціального, мовного і культурного розвитку суспільства.
Мовний бар’єр, що утворився між українським містом і селом, поглиблювався із зростанням міст і концентрацією населення в них.
Потрібні спеціальні дослідження для того, щоб визначити, наскільки урбанізація в Україні була пов’язана з асиміляцією. Статистичні дані XIX ст. дають мало матеріалу для таких Лише перепис 1874 p., який провело в Києві Київське географічне товариство, дає змогу зробити певні висновки про ступінь зросійщення міста. Перепис містив питання про рідну мову, при цьому, відповідно до тогочасного імперського проекту «триєдиного російського народу», пропонувалося зробити вибір між «общерусским», тобто літературною російською мовою, і його «наріччями» — «великоросійським», «малоросійським» і «білоруським». У загальному підсумку російську і її «наріччя» назвали рідними 80 % киян. З цього числа 49,32 % обрали літературну російську мову, 39,26 % — малоросійське наріччя, 9,91 % — великоросійське наріччя і 1,51 % білоруське. Згідно з переписом, уродженці України становили майже 74 % населення міста і вони становили більшість серед тих 49 %, які назвали рідною літературну російську мову, оскільки всього «уродженців Московщини» серед киян було менше 17 тисяч, або 21,5 %. Аналізуючи ці дані, Драгоманов, один з організаторів перепису, зізнався, що відсоток україномовних був би ще нижчим, якби запитували не про рідну, а про вживану мову.
Отже, потужна течія української народної мови на підступах до міста була перекрита, внаслідок чого тут не зміг утворитися наддіалектний міський варіант усного розмовного мовлення.
Попри всі величезні зусилля, спрямовані російським самодержавним апаратом на знищення української мови, традицій, національної свідомости, зросійщення зачепило лише верхній шар української культури. Українською мовою говорило багатомільйонне селянство, виявляючи стихійний опір проникненню чужої мови.
Завдяки цьому усна розмовна мова народу — рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, фундамент всіх інших мовних різновидів, включаючи літературний, — була живою. Варто згадати тут образний вислів видатного французького лінгвіста Шарля і: «Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя». Використовуючи це порівняння, можемо сказати, що до 30-х років XX століття глибинні шари української мови лишалися здоровими, неушкодженими, а відтак могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, культурного, кодифікованого варіанта національної мови.
Усталення загальнонародного мовного стандарту посилило тенденції до національної консолідації, активізувало процеси розширення соціальної бази української мови, дерусифікації міст.
Але українське відродження відбувалося не в своїй державі, а в умовах тієї ж колоніальної залежности від Росії. Більшовики терпіли українську мову і робили певні поступки для її контрольованого впровадження доти, доки були переконані, що ця «мужицька» мова слабша за «культурну» російську, а тому приречена на тихе вмирання, поступившись місцем конкурентці.
Але коли в Кремлі побачили, що українське село успішно долає зведений русифікацією мовний бар’єр з містом і російська мова швидко втрачає свої позиції, то задля перемоги «життєвішої» мови вдались до геноциду носіїв української мови.
Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.
Як ми вже зазначали, державний статус української мови сприяє підвищенню її престижу. В публіцистиці з’явились навіть спроби тлумачити протистояння української і російської мов як опозицію «високої» мови до «низької». В результаті українська мова перетворилася на мову духовної і державотворчої еліти, а російська — на мову пролетаріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі та прикладного технічного забезпечення.
Звертає увагу і такий психологічний момент. Спілкуючись українською мовою, ви автоматично використовуєте «високий стиль» коректности й принаймні формальної шанобливости. Якщо ж переходите на російську, то ризикуєте непомітно опуститися якщо не до вуличного сленгу, то до стилю низького й панібратського (За Л. Масенко).
Червневе небо обтрушувало в озеро зорі. Зоряне озеро — як небо, здавалось, дай нурка і полетиш. Дмитрик полетів, намацав ногою дно неба, розплющив очі. Вхопився рукою за дишель Малого Воза і витягнув його з озера. Прогуркотів небом Великий Віз і заїхав за хмари. А Малий Віз повіз Дмитрика додому.
— Де ти поночі вештаєшся? — запитала Дмитрика мама...
— Витягав з води Віз, — відповів син. Засунув Віз під ліжко і ліг спати.
Ще й заснути не встиг, як закрутилися Возові колеса, і Дмитрик разом з ліжком поїхав у невідоме.
— Чому в невідоме? — заперечив Дмитрик. — Ось минаю село, он Кам’яна гора. Ось і товариство чекає на мене.
— Це тебе ми чекаємо? — взяв руки в боки сивоусий козак. — І кого ж це ми дочекалися?
Козаки сиділи біля куреня, варили куліш, підкидали хмиз у ватру.
Чекали кого завгодно — турків, татар, друзів, недругів, але такого дива не сподівалися. На возі — ліжко, а на ліжку хтось спросоння лепече, що вони на нього начебто чекали.
— Ні, пане-брате, таких, як ти, ми не чекаємо. Лежнів серед нас немає, обійдемося і без тебе, — почали козаки одмахуватись руками від лежачого хлопця.
Дмитрик сів на ліжку, ноги звісив з побічні, не знає, що йому робити. А козаки ще мить — і за шаблі візьмуться, щоб одігнати від себе ману.
— Згинь з очей! Кінних, піших приймаємо у свій кіш, а ти котися зі своєю "канапою". Там за лісом пани-ляхи п’ють каву, може, тобі до ліжка її подадуть.
Дмитрик розгубився. Йому так хочеться знайти спільну мову з козаками. Почав злазити з ліжка. Воно перехилилось, Дмитрик разом з ним бабахнувся на землю. А Віз, почувши волю, відкотився набік.
— Так тобі і треба, — розсміялися козаки. — Будеш знати, як до нас іншим разом їздити. Тепер спробуєш сам занести ліжко на плечах до дому.
Сивовусий козак узяв велику ложку і затиснув її у Дмитриків кулак.
— Якщо не спиш, то сідай їсти з нами. Поїси і скажеш, чого прийшов.
Дмитрик втиснувсь у коло. Одному козакові, вмощуючись, притиснув ногу.
— Ще не встиг познайомитись, а вже з моєї ноги стілець собі робиш! Скільки років тобі? — запитав козак, якому Дмитрик притиснув ногу.
— Десять, — Дмитрик притиснув ложку до грудей, — скоро десять!
— А нам по триста десять.
— І ви ще не повмирали?
— Чи ти вже навсидячки спиш? — тристадесятилітній козак зачерпнув ложкою куліш і звернувся до своїх побратимів: — Їжте, хлопці, бо помремо з голоду, поки цей хлопчисько повірить, що ми на світі є.
Дмитрик наївся, перечекав, поки козаки викотили казан, і почав говорити несміло:
— Я маю справу до Івана Сірка. Чи не скажете, де його можу зустріти?
— Еге, отамана Сірка сьогодні не побачиш. Він зараз у Львові, там один письменник книжку пише про нього. І Сірко днює і ночує на дев’ятому поверсі в його будинку. Хоче перечитати написане, щоб той чого не добрехав... Може, ми зможемо залагодити твою справу?
— Та... ми з одним товаришем посперечалися. Я кажу, що за часів отамана Сірка були в козаків підводні човни. А мій товариш не хоче вірити...
— Багато хочеш знати, — хитро усміхнувся старий козак. — Наш отаман саме радиться у Львові, чи називати ті човни підводними. Незабаром прочитаєш про це.
— Чекати довго, — Дмитрик скривився. — Не маю часу чекати.
— Не кривися, як середа на п’ятницю. Як не маєш часу чекати, то сам оглянь човна.
Пішли вони разом до ріки. При березі бився об хвилі човен. Він був подібний до великої жовтої черепашки. Дмитрик захотів витягнути його на берег — не стало сили, тільки хвиля в очі бризнула.
Хотів залізти всередину, та козаки не пускають туди і кажуть: лягай швидко в ліжко, бо вже скоро будитимуть тебе.
— А хіба я сплю?
— Не спиш. Але он, на сході, небо заясніло. Козацька ракета ось-ось вистрелить.
— Це ваша ракета? Ви придумали ракету?
— І човна підводного, і ракету, — промовив гордо найстарший козак і почав з товариством віддалятися.
Козацька ракета вистрелила. Стало ясно-ясно. Підводний човен зблід, занурився у воду і швидко зник.
Через кілька днів Дмитрик прийшов до міста. Підгайці — маленьке містечко, за годину можна обійти його вздовж і впоперек. Дмитрик по боках не розглядався, зайшов одразу в книгарню.
— Чи є вже книжка про Івана Сірка? — за питав.
— Немає, незабаром буде.
Чому той письменник бариться? Козаки придумали підводного човна, перші зробили ракету, а книжки про це досі немає. Дмитрик ще трохи почекає.
А ні, то сяде він на Малого Воза і сам вирушить до Львова. Обійде всі дев’ятиповерхові будинки — отамана Сірка знайде! Отаман сягне рукою по Великий Віз, і поїдуть вони... Куди? Про це в книжці не буде писатися. Книжка про козаків, а Іван Сірко ще не знає — Дмитрик справжній козак чи такий собі звичайнісінький
Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.
Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці[1], а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора)[2].
Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI—VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X—XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови.