► Прочитайте вірш Д. Білоуса. Про яку морфологічну норму тут ідеться? Випишіть іменники, ужиті в кличному відмінку. Позначте закінчення. Визначте відміни. Пригадайте відповідні правила. Слова покличні — прості і величні

В джерелах слова — душі криниця.

Звичайний приклад візьму навмисне,

А рідна мова — як чарівниця.

Краса ж така в нім, що серце стисне.

Дивися — в кличнім простім відмінку:

«Ой не стелися, зелен барвінку...»

Одвертий кличний — немов дитинний,

Музичний, зичний та ще й гостинний.

Звертання щире, душевне, щедре —

Василю, Павле, Іване, Петре!

І так сердечно, і так ласкаво —

Наталю, Лесю, а чи Любаво!

До зборів, сходки відкрито й радо —

Чи товариство, а чи громадо!

А найсвятіше душа приємле —

Моя Вкраїно, кохана земле,

Ти, святий Дніпре, і ти, Дунаю,—

Миліших серцю звертань не знаю.​

Війна - це традиція історії людства,вона прийнята всім цивілізованим світом. мені здається, що в ті часи люди пережили жахливе життя, багато втрат близьких родичів. діти не знали, що таке спокійно прогулятися парком з мамою. вони мислили вже, як дорослі. наприклад, знали, що харчів майже не було, а лише на день роздавали кусочок хліба, який вони з'їдали протягом усього дня і більше нічого. було багато сиріт. і це дуже погано! діти просилися, хоча би переночувати в якомусь приміщені. люди були добрі, адже знали, що потрібно зберегти всіх малюків. в ті часи діти в свої дев'ять років бачили дуже багато крові і багато смертей, що впливало на їхнє психологічне становище. адже в сучасний світ в такі роки, ми тільки бавилися іграшками та чекали гарних свят. в ці лихі години, людям досить задуматися і навчитися бути скромним, не . бо на сьогоднішній день дітям всього мало і - це називається істю. отже, ця війна вчить бути милосердним, людям та найважливіше берегти своїх близьких. удачі : )

У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ. Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова: Хата моя, біла хата, Казко тепла й доброти…