Прочитайте. Випишіть усі дієслівні форми, назвіть їх основні граматичні ознаки, визначте синтаксичну роль у реченні.

Мабуть-таки, ніде в світі нема кращих лікарів, ніж мати, ніщо в світі не може зрівнятися з оцим рідним теплом, затишком та ласкою домівки, від яких він так одвик на бурлацьких бездомних дорогах. Після суворих років бурлакування та безконечних боїв все його зараз тут наче голубило, все йому подобалось заново: і турботливе материне буркотіння, і радісна Вутаньчина невгамовність, і старий мисник з яскравим посудом, і притрушена свіжою золотистою соломою долівка. Ось тут батько, сміючись, підкидав його до стелі. Дубовий сволок прогнувся, потемнів від часу, але ще мідно тримає всю крівлю на своєму кряжистому хребті. Скільки він ще витримає, скільки проживе? (О. Гончар).​

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе».                                                          Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

Коли я влітку жив у бабусі, стався один цікавий випадок. У бабусі був красивий чорний кіт Мурчик. Він був дуже розумний, але мав незалежний характер. Він вільно гуляв по окрузі, наганяючи жах на сусідських котів та навіть їх господарів. Якщо його брали на руки, він відразу виривався і міг подряпати.

І ось одного разу Мурчик зник. Раніше він іноді пропадав на ніч, щонайбільше на добу. А тут не з'являвся вдома тиждень. Всі засмутилися, бабуся боялася, що з котом щось сталося. Вона ходила по вулицях, питала сусідів, але Мурчика ніхто не бачив.

І ось якось ми з бабусею проходимо повз одного будинку, а там сидить біля хвіртки чорний кіт, дуже схожий на Мурчика. Ми зупинилися, а він швидко підбіг та почав тертися нам об ноги. Це був Мурчик. А виявилося, що господарі цього будинку поїхали на кілька днів і випадково залишили кватирку відкритою. Мурчик вліз всередину, бо звідти пахло рибою. Сусіди сушили її в кухні на вікні. І Мурчик в їх відсутність ласував рибкою. А коли сусіди повернулися і помітили, швидко виліз і втік.

Нам з бабусею було дуже соромно за Мурчика, коли сусіди розповідали цей кумедний випадок. Але вони не розсердилися, бо самі забули закрити кватирку. Ми всі посміялися, але потім бачили, як Мурчик часто навідувався до них у двір і довго сидів, стежачи очима за кватиркою, на яку сусіди повісили захисну сітку